Володимир ПЕЦУХ: жити й працювати треба по совісті

«Завжди будь людяним та розсудливим, і ніколи не забувай, що перед тобою – ЛЮДИНА. Не вважай, що твій співрозмовник – як би він не виглядав – чимось за тебе гірший чи дурніший. Якщо виникне така ситуація, що ти не матимеш змоги вчинити по совісті, то дій за законом. Прийми єдино правильне рішення, аби потім не почуватися винним» - саме таким канонам колись навчали Володимира Семеновича ПЕЦУХА наставники з Івано-Франківської середньо-спеціальної школи оперативних працівників. І в своїй роботі він завжди керувався цими правилами, вважаючи їх основою усієї правоохоронної системи. «Гадаю, що чинив таки й справді «по совісті», бо й зараз, через багато років, зі мною вітаються ті громадяни, яких за своїми службовими обов’язками довелося колись мені затримувати», - говорить ветеран правоохоронних органів Володимир Пецух. А його батьки - Семен Васильович та Марія Дем’янівна – з самого малолітства навчали всіх своїх дев’ятьох дітей (Володя був у родині найменшим, «мазунчиком») життєвої мудрості: як з людьми треба поводитися, шанувати та поважати старших, захищати слабших за себе. А ще – ніколи, ні за яких обставин не чіпати чужого.

Так він і звик жити, цей вісімдесятирічний молодик – інакше про нього й не скажеш. Ми очікували побачити такого собі підтоптаного старенького дідуся, а натомість у прочинені двері увійшов по-військовому підтягнутий ставний чоловік. Якби не сивина, що густо вибілила його волосся, можна було б сприйняти Володимира Семеновича за юнака. «Я все життя в одній ваговій категорії, - сміється ювіляр, який 11 квітня відзначив свій вісімдесятий День народження. – Мабуть це через те, що ніколи не лінувався, ніяка робота мене не лякала. Як була дача – там працював, тепер на доччиній пораюся, і роблю те із задоволенням. Люблю споглядати за навколишнім світом – тваринами, птахами, обожнюю природу. Я й зараз на велосипеді їжджу, пару тижнів тому в цьому сезоні вже «осідлав» свого вірного двоколісного «скакуна». Гай-гай, як роки швидко плинуть… та старіти все одно не хочеться. Тож і не даю собі послаблення, бо рух – це життя. Даю рукам роботу, а тим часом в голові думки аж рояться, ніби бджоли у вулику. Як у тій пісні Газманова: «Мои мысли – мои скакуны…». Подумки гортаються сторінки життя, пригадуються усілякі миттєвості – і сумні, й щасливі, спливають яскраві картинки тих усіляких епізодів. Іноді замислюсь: чи волів би я, аби моя доля склалася якось інакше? Й приходить розуміння: таки ні, іншого життя я б для себе не бажав».

Так, життя Володимира Семеновича було вельми цікавим, змістовним й водночас нелегким і непростим. Народився він у родині селян-трударів. Батько був теслярем, матінка – домогосподаркою, його восьмеро старших братів та сестер надривалися на колгоспних ланках за трудодні, а малий Володя телят пас. Він не цурався ніякої роботи, але в подальшому не бажав собі долі селянина. Населений пункт, де проживала родина Пецухів, був доволі величеньким, родини там здебільшого були багатодітними. Тож, звісно, чимала ватага однолітків бігала вулицями. Керувала малечею Сонька-атаманша. Саме вона визначала – кому сьогодні корів пасти, а кому відпочивати. Й хлопці залюбки їй підкорювалися. Так і спливло дитинство – одночасно в роботі й безтурботності, в мріях і очікуванні змін на краще, які, як був впевнений підліток, неодмінно стануться в його житті.

У 1953 році Володимир (тоді його родина жила у селі Мошоріно Кировоградської області), сповнений юнацьких прагнень і сподівань, закінчив семирічку. Так хотілося тоді юнаку вирватися зі звичного кола в широкі світи… Однак, у ті далекі часи в колгоспах паспортів людям на руки не видавали, аби вони до міста не повтікали. Повинен же хтось і землю обробляти, городян годувати. Війна (під час якої загинули два його брати, а одну із сестер угнали в рабство до Німеччини, де вона три роки пропрацювала на бауера) тільки-но закінчилася, чоловічих рук у господарстві не вистачало, не було техніки. Та Володі і його двом друзям дитинства не хотілося пов’язувати свою подальшу долю із селом. З благословення батьків вони вирушили до міста. Друзям пощастило – їх таки прийняли до ремісного училища, а Володимиру, якому на той час ще не виповнилося 16 років, довелося навчатися у ФЗУ. Потім, за направленням, працював муляром у містечку Рудне – це у Казахстані, в 50 кілометрах від м. Кустанай. Не дай Господь навіть уявити собі оті умови, в яких довелося хлопцю жити й працювати. Оселили робітників в чистому полі, в наметах. Погода ж, як згадує Володимир Семенович, бувало, що й по вісім разів на день змінювалася: тут тобі пекельна жара, тут справжнісінький буревій підіймається, дощить, й відразу ж – неабияка холоднеча… Тут і міцні дорослі чоловіки ламалися, а він – нічого, витримав, не здався, успішно пройшов перевірку на міцність характеру.

Відпрацював, скільки було положено, повернувся до села. А там скоро його й до лав Радянської Армії забрали. Це співпало з його планами, адже молодик дуже мріяв про службу в армії. Там він потрапив у ШМАЗ (школу авіаційної механіки), набув спеціальності механіка, обслуговував винищувач  «МІГ-17». Їхня частина базувалася в Сальських степах, розташованих між Ростовом і Сталінградом. Навіки врізалася Володимиру Семеновичу незрівняна тамтешня краса – ціле море ковилу, що під вітром хвилясто прокочується степом…

Ось і «дембіль» підоспів. А паспорта на руках як не було, так і нема. Військового квитка – нема. Тож стежка-доріжка у молодика знову до села пролягла. Батько побачив, що синові білий світ вдома немилий, та й пішов до сільради. Які вже слова йому вдалося дібрати – невідомо, та видали таки хлопцю паспорт, допомогли йому розправити крила. Дякувати добрим людям – Володимир «полетів» - з села, з родинного гніздечка – до Дніпродзержинська, в інший світ, до інших людей, вражень, емоцій, роботи… До книжок, які читав просто-таки запоєм, вдень і вночі. В той час придбати цікаве видання було не так вже й просто, тож парубок тоді записався, ні багато ні мало, - аж до трьох міських бібліотек!

Цікавлюсь у нашого співрозмовника: чому пішов служити до міліції, якщо в ньому жила така непереборна жага до літератури? Чи то начитався книжок, чи то фільмів надивився про героїку міліцейських буднів? Й вирішив таким чином долучитися до лав славетних стражів правопорядку… Та мій візаві на все те лише посміявся: «У Дніпродзержинську намагався знайти роботу. Мені ж сказали: «Без прописки тебе нікуди не приймуть». Пішов до паспортного столу, а там запропонували йти на службу до міліції. Порада виявилася слушною: працювати в органах правопорядку я почав з 17 травня 1960 року – і так до самої відставки. Й жодного разу не пошкодував про шлях, який колись обрав для себе».

Спочатку герой нашого допису працював патрульним міліціонером, а потім, після навчання у школі міліції – на посаді дільничного. За часи служби доводилося побувати і черговим по міськвідділу, і інспектором. Та найбільше йому подобалося бути саме в ролі дільничного міліціонера. «Дільниця – це начебто своєрідний міні-райвідділ, - ділиться своїми спогадами й спостереженнями Володимир Семенович. – Там до тебе звертаються люди зі своїми різноманітними проблемами, які саме ти повинен вирішити. А я завжди прагнув допомагати людям. Мабуть, покликання у мене таке».

Коли нашому ювіляру виповнилося 47 років, йому за станом здоров’я довелося йти у відставку. Наче ще й достатньо молодим був, багато б користі зміг би принести державі й людям. Та – другий інфаркт – не жарти! Видно, дуже вже близько приймав він до серця людський біль та негаразди. А ще й чисельні травми, які він отримував під час ризикової роботи, аж ніяким чином здоров’я йому не додали.

У нашому місті Володимир Семенович оселився у 1973 році. З того ж часу й до виходу на заслужений відпочинок працював у місцевому відділі міліції. З дружиною Тетяною прожили в щасті й злагоді 29 років, дві доньки народилися – Яна й Віта. Вже й онуки стали зовсім дорослими: Ліза наразі навчається у Харкові, а Сусанна – у Дніпрі. Подружжя душі не чаїть в своїх улюблених дівчатках. Здавалося б, чого ще треба: здоров’я, слава Богу, після кількох перенесених операцій відновилося. Поруч - найрідніші, найближчі люди, завжди готові підтримати, сказати ласкаве слово…  Жити б собі спокійно ветерану: читати книжки, розгадувати сканворди, милуватися красотами природи… Таж анітрохи не бувало! Як у тому вірші: «Покій нам тільки сниться…» . Вже 34 роки Володимир Семенович є заступником голови кооперативного будинку, що по вулиці Миру. ОСББ там так і не створили, тож на його долю випадає вирішувати безліч побутових проблем. А, може, воно й на краще – в подоланні усіляких перешкод загартовується воля, навіть життєва енергія додається. Подивіться лишень на нашого бравого пенсіонера, життєве кредо якого: ЖИТИ ПО СОВІСТІ. ПОВАЖАТИ ЛЮДЕЙ. БІЛЬШЕ РУХАТИСЯ. НЕ ПІДДАВАТИСЯ ЛІНОЩАМ ТА БОЛЯЧКАМ.

О. МУЛЬОВАНА