Живи довго, ветеране!
Вісімнадцятого жовтня свій ювілейний, дев’яностоп’ятирічний День народження відсвяткував варварівець Павло Павлович РУДЕНКО.
Приязний і сонячно усміхнений, довгожитель зустрічав на порозі свого подвір’я шановних гостей – радника голови районної ради Володимира Панченка, голову районної ради ветеранів України Івана Житнікова, заступника начальника управління соціального захисту населення РДА Інну Коваленко, Варварівського сільського голову Галину Думенко та учнів місцевої школи, які прийшли привітати ювіляра з цієї значимою в його житті датою. Гості вручили Павлу Павловичу вітальну листівку від очільників району з побажаннями міцного здоров’я, радості та благополуччя; грошову допомогу від управління соцзахисту населення; подарунки й квіти від районної та Варварівської ветеранських організацій і подарунки від місцевої громади.
А теплі слова побажань, свою любов і турботу подарували ювіляру донька, четверо онуків та правнучка. Чи ви помічали, шановні читачі, що зазвичай довгожителями люди стають саме в тих родинах, де панують любов, взаємоповага і підтримка одне одного. Там, де ветерани відчувають, що вони потрібні своїм рідним і близьким, де про них щиросердно та постійно піклуються. Ось у чому секрет довголіття наших шановних «аксакалів»! І яскравим прикладом тому є дружна сім’я Павла Павловича, життєвий шлях якого зовсім не був устеленим трояндами та щедрими дарунками долі. Навпаки…
В 1933 році, коли хлопцеві виповнилося лише 13 років, під час голодомору, який лютував тоді в Україні, від голоду загинула вся його родина. Як пощастило вижити – до сих пір невтямки самому ветеранові. Та всупереч злій долі – вижив, змужнів, з часом знайшов собі пару… Здавалося, життя потихеньку налагоджується. Та під час строкової служби Павла Руденка в армії на фінському кордоні закружляв чорний вихор кривавої Другої світової війни. І пройшов він її в званні старшини, як то кажуть, «від дзвінка до дзвінка». Захищав Батьківщину, як і тисячі інших солдатів. Воював чесно, не ховаючись за спинами своїх товаришів (про це красномовно свідчить величезна кількість бойових нагород – прим. ред.). І зовсім не вважає Павло Павлович, що його участь у тій священній війні є суцільним безперервним подвигом. Натомість говорить своїм візитерам: «Спасибі, що не забуваєте про старих людей». Сльози навертаються на очі від тих слів. Це тобі спасибі, дорогий фронтовику, за наше щасливе життя, за нашу свободу, за те, що своїм прикладом навчаєш юнацтво любові до своєї країни. Це тобі низький уклін за те, що вистояв, не зламався під частими ударами долі, а, навпаки, загартувався й зміцнів та весь свій життєвий запал вкладав у розбудову рідного краю. Живи довго, ветеране!
Наш шановний ювіляр брав участь в боях під Ленінградом, Москвою та безліччю інших міст, сіл та селищ. Дійшов до німецького міста Дрездена, де й застала його звістка про Велику Перемогу над нацизмом. Про всі ці події зараз можна написати лише кілька рядків, та для Павла Павловича вони розтяглися, як йому тоді здавалося, на тисячоліття… Потім було щасливе повернення додому, праця в колгоспі, одруження, народження сина й доньки…
А тим часом Павло Павлович з гумором, який так і струменів з його ясних блакитних очей, вже заздалегідь запрошує гостей на святкування свого сторіччя: мовляв, що ж тут залишилося – якихось там п’ять років… І ми всі віримо: так воно неодмінно й станеться!
О. МУЛЬОВАНА