Чужий серед своїх
З чого починалося Синельникове? Все правильно: із залізниці. Сто п’ятдесят років тому прийшли сюди інженери, за допомогою нівеліру намітили шлях, яким з часом пролягла перша залізнична гілка. А потім тут завирувало життя. Наче в метушливому мурашнику кипіла робота: сновигали працівники, підвозились шпали, рейки, пісок… Поступово із суцільного, як тоді здавалося, хаосу, з’явилася спочатку залізнична будка, потім приміщення вокзалу, усілякі пристанційні будови, в різних напрямках прокладалися все нові й нові колії. Будувалися й обживалися люди. Створювалися сім’ї, діти народжувалися. 150 років – це для людського віку занадто великий строк, для міста ж – усього нічого. Наше Синельникове ще зовсім молоде, та як воно виросло з тих пір, коли на землю лягли перша рейка й перша шпала! Тож зрозуміло, що одним із містоутворюючих підприємств і наразі залишається залізниця, з якої, власне, все й почалося. Так було. І так буде завжди.
Здавалося б: ну залізниця, то й залізниця. Шпали, рейки, потяги – суцільне залізяччя, бетон і щебінь. А ще – галас пасажирів, гудки локомотивів, повідомлення, що лунають з гучномовця, перемовини станційних робітників. І, звичайно ж, постійний рух залізних багатотонних монстрів, без яких ми всі вже давно не уявляємо собі життя. Для людини необізнаної все це - буденність. Про яку романтику може вестися річ? Що тут може бути цікавого і незвичного? Все те так. Та тільки не для самих залізничників. Тим більше, коли людина все своє життя присвятила цій «державі у державі», як раніше говорили про залізничне господарство. Так, це був своєрідний анклав, зі своїми поліклініками і лікарнями, санаторіями, будинками культури, бібліотеками, вишами і технікумами… І притаманним лише залізниці ритмом життя. Тут завжди панувала майже військова дисципліна: зона підвищеного ризику, нічого не вдієш. Вловиш зненацька десь гав – може статися непоправна біда. Тож працівники необов’язкові або ліниві зазвичай надовго на підприємстві не затримуються. Бо кожний із співробітників є таким собі гвинтиком одного величезного злагодженого механізму, що зветься ЗАЛІЗНИЦЯ.
Анатолій Миколайович МАТВЄЄВ навіть і гадки не мав, що колись йому доведеться стати однією з одіозних фігур в дружній родині залізничників. Його мала батьківщина – селище Славгород. Там він народився у 1950 році, зростав у родині простих колгоспників. Як і годиться, після закінчення школи 18-річним юнаком пішов служити до лав Радянської Армії. Тоді від несіння почесної служби ніхто з парубків не ховався. Навпаки, якщо в армії не побував, значить – якийсь хворий чи недолугий, з такими навіть дівчата знатися не хотіли. Про те, що служив він у ракетних військах стратегічного значення в степах Казахстану чесно й віддано, говорить почесна нагорода – медаль «За військову доблесть». Щоправда, за який подвиг він її отримав, Анатолій Миколайович говорити відмовився, мовляв, «зобов’язався таємницю зберігати». Та зрозуміло й так: за красиві очі таких нагород не вручають.
Хоча очі у нього й справді гарні – блакитні, немов вранішнє травневе небо, розумні й лагідні. Вочевидь, як був молодим, не одна дівчина таємно зітхала по ньому безсонними ночами… Та хлопець обрав нетутешню. Про історію його знайомства з майбутньою дружиною Валентиною – то окрема розмова. Анатолій Миколайович пригадує все до найдрібнішої деталі, немов все те лише вчора було… Отже, повернувся він з армії до рідної домівки. Родина, хоч і жила біднувато, «затягнула паски» й справила парубку болонійове пальто (дуже в ті роки модне), кролячу шапку та біле кашне. Що ти! Хлопець – на усе село! На той час у сусідки трійко дівчаток з райспоживспілки квартирували. Як же з ними познайомитися? Розмірковував недовго. Знайшов якийсь слушний привід та й навідався до господині. Поки розмовами розважав бабцю й роззирався довкола, двері прочинилися, й зайшла ВОНА. Інших двох дівчат ніби й не помітив, бо подих перехопило від краси та бездонних очей своєї однієї-єдиної в світі. Від долі не втечеш! Як зустрівся тоді поглядом зі своєю судженою Валентиною, так і пропав навіки. Тоді їй було 17. Йому – 20. І з тієї самої пори вони – очі в очі; рука у руці – крокують поруч по життю ось вже цілих 45 років.
Не менш цікавою вийшла історія і з тим, як Анатолій до ДІІТу вступив. Після повернення з армії він ще був не визначився, до якого вишу йому вступати. В школі навчався добре, в атестаті лише декілька четвірок «розбавили» суцільні п’ятірки. Тож дороги всі були перед ним відкритими. Що обрати? Якій професії віддати перевагу? Дилема… Розмірковував над цим, і коли прийшов до матусі на тік, де вона тоді працювала. Взяв до рук лопату, допомагаючи їй зерно докупи підкидати. На той час шефствували над колгоспом залізничники. І треба було такому статися, що саме тоді проходив недалечко співробітник з числа вищого ешелону влади Придніпровської дороги Віктор Петрович Зима. Як же личила чоловікові генеральська форма, в яку він був одягнений! Він виглядав таким імпозантним, що хлопець ним аж замилувався. Та чоловік, хоч і носив генеральські регалії, виявився простою й доброзичливою людиною. Розпитав про їхнє життя-буття, наостанок порадив матінці: «Нехай синок до ДІІТу вступає – тоді не доведеться йому все життя зерно кидати!». Ці слова запали юнакові в душу і він, не гаючи часу, подався подавати документи до вишу. «Гризти граніт науки» виявилося справою далеко не легкою, адже професія «інженер-будівельник залізничного транспорту» вимагає глибоких і точних знань від новоспечених інженерів. В цій справі «накосячити» не можна, адже саме від тебе і твоїх рішень залежить не лише безаварійність рухомого складу, а подекуди навіть і життя громадян. Анатолій Миколайович це розумів, тож брався за навчання, «засукавши рукави». Та заставляв працювати не тільки мозок, роботи й рукам вистачало. Двічі в складі студентського будівельного загону на БАМ (Байкало-Амурська магістраль) їздив. До відома молодого покоління: це було найбільш глобальним у державі будівництвом двадцятого сторіччя. До речі, не так вже й просто туди було потрапити, хоч працювати доводилося до сьомого поту. Але й платили за це доволі пристойну зарплатню, що було зовсім не зайвим для молодого подружжя.
Анатолій з Валентиною побралися, ще коли він на другому курсі інституту навчався. У 1976 році у пари первісток Сашко народився. І хоч отримував глава родини підвищену стипендію (вам, мабуть, буде смішно, але вона – підвищена! – аж цілих… 33 карбованці тоді складала – прим. авт.). Як на них прожити? Тим більше, що родині доводилося квартиру в Дніпропетровську винаймати. Бо їм – як голці з ниткою – завжди хотілося бути разом. Тож Валентина, коли синочок трохи підріс, знайшла собі роботу в бухгалтерії закладу, де її чоловік навчався.
Кожний поворотний в житті Анатолія Миколайовича момент знаменувався якимись дивними або цікавими подіями. Наче сама доля вела його за руку, аби він залишився жити й працювати саме тут, у Синельниковому. Ось одна з таких віх: після закінчення інституту за направленням відправився він аж на Урал, до Челябинська. А там у відділі кадрів новоспеченого залізничника поставили перед фактом: «Вільних місць у місті немає. Є одна вакансія майстра – на перегоні». Спочатку він і не думав відмовлятися від запропонованої посади. Поїхав, подивитися і… вжахнувся. Посеред чистого поля стоїть напівзруйнована будка, зовсім не пристосована до життя. Куди родину везти? Довелося їхати до Москви, аби там усілякими правдами-неправдами добитися дозволу на вільне працевлаштування.
Повернувся додому, і взявся шукати роботу. Молодику пощастило: його відразу ж взяли до штату Синельниківської дистанції колії ПЧ-6 на посаду майстра. Анатолій Миколайович пригадує: «Під моїм керівництвом працювали тоді в бригаді 27 жінок і один чоловік. Що то були за жінки! Трудяги! Шпали, ніби граючись, вергали. Це не робота була – поезія. Практично все тоді вручну робили, а зарплатня – так собі. Чоловіків робота не приваблювала – важкувато, та й дешево. А слабкій статі все по плечу – наші жінки не лише «коня на скаку» можуть зупинити!». Вісім місяців пропрацював Анатолій у тому «жіночому царстві». Молодого співробітника помітили, оцінили й призначили на посаду заступника начальника дистанції. А з деяким часом він цей колектив і очолив. Був він тоді молодим, але беручким і завзятим. В ті роки людину оцінювали не за вмістом твого або татусевого гаманця. Зовсім ні: ти повинен був довести, що ладен самовіддано й ретельно працювати, брати на себе відповідальність за прийняті рішення. Тим більше, якщо ти є керівником будь-якого рангу. Про ділові й професійні якості людини судили, виходячи з багатьох чинників. Очевидно, розгледіло вище керівництво у Анатолія Матвєєва ту саму «жилку», завдяки якій чоловіки стають справжніми лідерами. Був він вимогливим: не лише своїм підлеглим, він і собі спуску не давав – частенько і днював, і ночував на роботі. Був справедливим, але, коли це було потрібно, й жорстким, звик перевіряти, як його накази виконуються. Та так воно бути й повинно: довіряй, але перевіряй, тим більше на залізниці.
Багато хто пам’ятає лихі дев’яності – тоді всім було сутужно. Підрозділу, яким керував Анатолій Миколайович, як і усім іншим, доводилося якось виживати. І підсобне господарство, в якому вирощувалося 300 голів свиней, тримати, і пасіку на 100 вуликів. У вільний від роботи час в колгоспах працювали, отримуючи за це гарбузи чи буряк, якими потім свиней годували. Зате – красота: в столовій людей добре харчували, і при потребі працівникам м’ясце виписували. Тодішній очільник ПЧ-6 звик про своїх підлеглих дбати. Бо який з голодної людини працівник? Коли в животі бурчить, тут вже не до роботи… В той самий час вони й будівництвом житлових будинків займалися – і в Синельниковому (багатоквартирний будинок по вулиці Чехова – то справа рук Анатолія Миколайовича та його підлеглих), і в інших населених пунктах.
…Йшли роки. За цей час народилася і навіть вивчилася донечка Наталочка. Син Сашко не лише виріс, а вже й одружитися встиг. Будинок збудовано. Дерево, і навіть, не одне, посаджене. Наче все в житті склалося, як і годиться. Та, видно, не вистачало Анатолію Миколайовичу руху вперед. Як тому буревіснику, який «…мятежний, шукає бурі, неначе в бурі є покій». Тож коли в 2002 році йому запропонували очолити колійне господарство Донецької залізниці (одне з найбільших в Україні), довго не розмірковував, поїхав. Ось де вже він отримав драйву по повній програмі! Величезна кількість підлеглих і безкінечні купи щоденних паперів, які не лише підписати потрібно, а ще й вивчити, аби скласти план роботи на завтра. Цілих два роки неспокою, напруженої праці, недоспаних ночей. Вирішив: «Досить з мене вже такого драйву! Хочу додому!». Повернувся до Синельникового, і так тепло й сонячно стало на душі. Що то значить: рідний край, де навіть «дим и сладок, и приятен». Хоч жив в Синельниковому, та працювати доводилося спочатку в Дніпропетровську начальником геобази в ПЧ-9; потім на ст. Н-Д-Вузол – начальником ПЧ-8.
Але душа героя нашого допису не знала спокою. Хотілося йому щось зробити саме для свого рідного міста. В двохтисячних роках був Анатолій Миколайович депутатом міської ради. Дуже добре запам’ятався йому такий випадок: діти, які проживали тоді в «ЖБКівських» будинках, звернулися до міськради з проханням побудувати на 235 кілометрі залізничну зупинку. Депутат завзято взявся до справи, домігся дозволу на будівництво, допоміг із документами та усім іншим. Справу вдалося вирішити. І відтоді синельниківці залюбки користуються платформою 235 км. Це ж як зручно для місцевих жителів!
Йшов 2006 рік, рік чергових виборів. За мерське крісло тоді боролися аж одинадцять претендентів, і серед них – Анатолій Матвєєв, який також вирішив випробувати свої сили у передвиборних перегонах. Інформацію про інших претендентів у більшості випадків було розміщено в глянці й кольорі. А його передвиборну програму, як зараз пригадує Анатолій Миколайович, роздрукували на звичайному, «цигарковому» папері. Штаб складався з дружини, дітей і зятя, які усіляко його підтримували. Неспокій панував у його душі, аж допоки майбутньому очільнику синельниківської громади віщий сон не наснився. «Було мені таке видіння уві сні: неначе вдивляюсь я у височінь неба, - згадує Анатолій Миколайович, - а там біло-блакитні хмари. Такі красиві, що словами не оповісти. Й тут вони розсунулися, а звідтіля визирнув сам Господь. Він сказав мені: «Ви перемогли по усіх дільницях» і, ніби фіранками, знову закрив той отвір. Саме в цей момент я остаточно увірував у те, що Бог існує. Ледве я прокинувся, як відчинилися двері, зайшов син і сказав: «Ти переміг по усіх дільницях». Хіба це не диво? До того ж перемогу я отримав із колосальним відривом – за мене віддали свої голоси близько 90 відсотків синельниківців».
З 2006 по 2010 роки Анатолій Матвєєв – голова Синельниківської міської ради. «Чим ті роки ознаменувалися? Якими були здобутки, а які задумки так і не вдалося втілити в життя? Адже далеко не всі синельниківці були задоволені роботою міської ради в той час, коли Ви її очолювали», - задала я своєму візаві ряд запитань. Відповіді на них з вуст Анатолія Миколайовича намагатимуся викласти дослівно: «Мабуть, всі пам’ятають, якими то були часи: економічної і політичної кризи. Місцевий бюджет складав лише вісім мільйонів гривень. Це вже наприкінці моєї каденції він виріс до 50 млн. З обласного бюджету – ні копійчини ми тоді не отримували. Грошей катастрофічно не вистачало ні на що. Доводилося думати, як на плаву втриматися. Вихід один: залучати інвесторів. Саме тоді завод «Інтерфом-Дніпро» (в просторіччі – поролоновий) відкрився, а також SІ-GROUP (горішки, сухарики), ремонтувався завод ЗБК – а це і додаткові кошти в міський бюджет, і нові робочі місця для наших городян. Потихеньку почали за рахунок місцевого бюджету капітально дороги ремонтувати: по вул. Богми (від переїзного мосту до ВО ЖКГ), Енгельса, Тітова, Петровського. Ремонтували на совість: ті частини доріг й досі в доброму стані знаходяться.
Одним із пунктів моєї передвиборної програми була обіцянка добудувати десятиповерхівку по вул. Миру. Про той довгобуд тоді недобра слава йшла: через покинуту аварійну будівлю, яка наче вабила до себе молодь, вже загинуло чимало відчайдухів, які наважувалися на неї залазити. Це треба було припинити. Залучили інвесторів, які її добудували; сто квартир отримало місто. І – наче тамтешня аура очистилася, коли люди в тій багатоповерхівці оселилися: потік смертей припинився».
Не розмірковуючи, відповів Анатолій Миколайович і на наступне питання: «Якби тоді, коли Ви були мером, в бюджеті було вдосталь грошей, що б ще Ви зробили для міста?». Відповідь спочатку навіть трохи ошелешила: «Стовідсотково у Синельниковому був би басейн для плавання; на ст. Синельникове-1 – пам’ятник графу Синельникову, як засновнику нашого міста (гадаю, він на це заслужив). Старий майданчик ресорного віддав би італійцям – вони хотіли там екологічно чистою фармацевтикою займатися. Нехай би іноземні інвестори свої гроші в розвиток громади вкладали. Домігся б, аби в повному обсязі закінчили будівництво парку «Дружба-Достик». І ще один «довгобуд» добудував би - гуртожиток на Черемушках. Нехай би там краще люди жили, аніж було в ньому вічне смітєзвалище.
Розповім про ще одну задумку, яку втілити в життя так і не вдалося через брак коштів. За лабораторними дослідженнями, у нас тут, на глибині близько 80 м є цілюща мінеральна вода – за своїми якостями майже тотожна із «Боржомі». Наше місто розташоване у такій своєрідній «гранітній чаші». Пробурити той граніт виявилося б справою занадто затратною; провести повторний аналіз води – теж задоволення не з дешевих. Але в разі, якщо б підтвердилося, що ця водичка й справді є цілющою, можна було б у Синельниковому збудувати завод. Уявляєте, як відразу від її реалізації поповнювався б бюджет міста? Та де ті гроші на розробку свердловин взяти? Так мрії мріями й залишилися: їх просто законсервували. Маю надію, що не назавжди. А раптом колись у прийдешніх поколінь знайдуться на це і гроші, і час, і бажання. А поки що…» - Анатолій Миколайович лише руками розвів.
Також він упевнений в тому, що відсутність каналізаційної мережі у приватному секторі дуже шкодить навколишньому середовищу. Тож не зайвим було б те упущення усунути (звісно, якби в бюджеті раптом «зайві» гроші з’явилися б).
А ще - на його думку - «лікарняне містечко», як називали в просторіччі залізничну лікарню, варто було б перепрофілювати. Звісно, після громадського обговорення та за підтримки депутатів там можна було б влаштувати комфортабельний пансіонат для одиноких немічних пенсіонерів та інвалідів, які потребують постійної до себе уваги й турботи.
Дивуюся: чому, маючи такі глобальні плани щодо розвитку міста й величезний досвід роботи на керівних посадах, Анатолій Миколайович не балотувався на другий термін? Відповів коротко: «Вирішив дати дорогу молодим. У вересні 2010 року я оформив пенсію (якраз шістдесят стукнуло), а в наступному місяці вже чергові вибори мали пройти. Тож я, зовсім не жалкуючи про втрачене крісло (і зовсім воно не таке вже й «тепле», як дехто вважає), повернувся на залізницю. І з тих пір пропрацював там сім років. В колдоговорі «Дорпрофсожу» вказано, що для того, аби стати пенсіонером-залізничником, треба перед виходом на заслужений відпочинок 5 років на залізниці відпрацювати. Мені ж чомусь в цьому статусі відмовляють. За які такі гріхи? Чим не догодив профспілковим функціонерам та кадровикам, якщо я й досі залишаюся пенсіонером-держслужбовцем? Я душею прикипів до залізниці, все моє життя – в ній. Тож хочу назавжди залишитися залізничником!».
Додамо до сказаного, що загалом Анатолій Миколайович Матвєєв відпрацював на залізниці не п’ять, а цілих 45 років! Й увесь цей час постійно сплачував членські й страхові внески. Ніколи не претендував на безкоштовний проїзд територією України чи СНГ – він за своєю натурою домосід. І навіть більшої пенсії, ніж у нього вона вже є, він ні від кого не вимагає. Та ось тільки якось так само собою склалося, що «Почесний залізничник» (існує у Анатолія Матвєєва такий статус)… не є залізничником. Нонсенс, чи не так? Який, схоже, ніхто виправляти й не збирається. А тим часом залізничнику-не залізничнику дуже гірко від того на душі…
Як ми вже говорили раніше, Анатолій Миколайович – щасливий батько. В його родині, як то кажуть, «королівська парочка» - син Саша і донька Наташа. Та ми не сказали, що він є також і «найбагатшим», як називає сам себе герой нашого допису, дідом. Багатим на добрих, люблячих і турботливих трьох онуків – Дениса, Артема, Павла і онучечку Аделіну. У Анатолія Миколайовича, коли він згадує про своїх нащадків, навіть вираз обличчя змінюється – враз стає ніжним та ласкавим. Однак, разом із тим він говорить, що найголовнішою людиною в його житті завжди залишиться дружина Валентина. В радості і в горі, в багатстві і нестатках – завжди була вона для нього вірним другом, була поруч. І він це дуже цінує.
Безсумнівно: життя Анатолія Матвєєва вдалося. Залишилося одне: відновити справедливість!
Цікава людина - цікава стаття. Але, як ви вважаєте, шановні читачі, особливо залізничники: «Почесний залізничник - не залізничник?!». Як саме, на вашу думку, повинна вирішитися ситуація? Пишіть до нашої редакції. Діалог буде обов’язково.