Історію треба пам’ятати, а майбутнє будувати
Наша сьогоднішня розповідь – про Олександра ЧЕРЕВКА, депутата районної ради сьомого скликання, депутата Іларіонівської селищної ради минулої каденції, фермера, непосидючої людини. Чоловіка, якому до всього є справа, якому все цікаве в цьому житті. Любов до людей (а особливо дітлахів – бо як їх можна не любити? – дивується Олександр Анатолійович) та землі-годувальниці – ось ті два головних «кита», на яких будуються його основні життєві догмати.
Як повернувся додому в 1990 році після служби в армії, Олександр вирішив побудуватися в селищі Іларіонове. Мала ж його батьківщина, за долю якої так крається зараз його серце – село Старолозуватка Іларіонівської селради. Депутат з гордістю говорить, що саме там у фельдшерському пункті він і світ цей побачив – його матуся Алла Іванівна тоді в місцевому дитсадку працювала. Тож він з цим краєм ніби пуповиною навіки кревно пов’язаний. Мама й досі там живе, а от дитячого садка, на жаль, немає – покинуто було будівлю напризволяще в лихі дев’яності. «Добре, що всім миром нам вдалося відстояти школу – в рамках оптимізації її також мали б закрити в поточному році. Ми й голову райради запрошували до себе і громада змогла переконати можновладців та депутатів в тому, що школа нам конче потрібна. На її базі ми плануємо й дитсадок створити, адже дітлахи в селі є – 27 учнів, є й чимало дошкільнят. Взагалі в Старолозуватці близько двохсот душ живе, а це не так вже й мало. Не можна школу закривати: допоки вона функціонує, доти живе й село – це ж прописна істина», - говорить Олександр Анатолійович, який усіляко допомагає освітянському закладу. А хто ж іще й допоможе сфері освіти, як не фермер? Та ще й місцевий, який тут народився, виріс, який знає усіх і якого всі знають.
Ще доволі болюча тема для депутата – не надто добрий стан місцевих доріг. Минулоріч всім миром їх до пуття доводили, брали участь, як фермери: Олександр Лозінов, Василь Астіон, Антон Коцупей, Іван Екзархов, Юрій Дзюба, так і місцеві жителі: Володимир Черевко, брати Бровари, Діма Жулей, Сергій Поліщук, Микола Бабич та інші. В 2015 році якісно пам’ятник загиблим у Другій світовій війні відремонтували. Розслаблятися ніколи – впевнений Олександр Анатолійович, адже попереду багато справ, рідний край треба впорядковувати. Й дружина Галина, яка також є депутатом Іларіонівської селищної ради, у всьому його підтримує. Дітей ростити – а їх двійко є у героя нашого допису. Дівчинка – Вікторія – народилася акурат на День Перемоги чотири роки тому. Недарма ж і ймення дівчинці таке дали – крокувати їй по життю переможною ходою! А хлопчик знайшовся через півтора роки потому. Все вийшло так, як і мріяв про те Олександр Анатолійович. Родинний затишок, діти, любляча дружина, дбайлива матуся – що ще треба людині для особистого щастя? Для Олександра Анатолійовича – ще хліб вирощувати, адже він з діда-прадіда - хлібороб. Зізнається, що немає для його душі більшого щастя, аніж бачити, як ростуть діти та золотаво дозріває хліб…
З болем говорить Олександр Анатолійович про події семидесятип’ятирічної давнини - тоді 22 червня на нашу країну напали нацисти. А вже наступного дня в далекому 1941 році його дід Олексій Романович Черевко пішов на війну. Пройшов фронтовими дорогами до самісінької Великої Перемоги над нацизмом… Вірніше сказати, не пройшов, а проїхав ними, адже служив водієм 99-ї окремої автороти підвозу. Був нагороджений медаллю «За бойові заслуги». В нагородному листі, зокрема, говориться: «… показав себе дисциплінованим бійцем, який виконував всі завдання і накази командування з перевізки і забезпечення дивізії різними вантажами для ведення бою. Від Познані до Ельби свою машину завжди утримував у бойовій готовності; машина пройшла 8983 км, без аварій та поламок, перевезено 280 тонн вантажу». Олексію Романовичу пощастило – він повернувся з фронту до рідної дружини живим та неушкодженим. Як уходив на війну – в їхній родині вже було трійко дітей. А як повернувся – що то справжній орел – ще четверо народилося. Довго ще працював на мирному фронті – шоферував, сторожував. Він пішов з життя, коли онукові виповнилося усього сім років, та Олександр дуже добре пам’ятає свого героїчного дідуся, як затишно він почував себе під його таким рідним теплим боком…
О. МУЛЬОВАНА