Квітнуть яблуні у ветерана

1 липня 1925 року в селі Новомиколаївка тоді ще Павло-градського повіту (зараз це територія Майської сільради – прим. ред.) в родині Хасенків народився хлопчик, котрого назвали Анатолієм. Батько Семен вважався в селі вченою людиною: ще б пак, він же три роки провчився у церковно-приходській школі, а тому був навчений грамоті, мав прекрасний почерк і обіймав посаду землевпорядника.
Коли маленькому Толі виповнилося два рочки, сім’я переїхала до Синельникового, де він оволодівав наукою в другій школі, яка на той час розміщувалася в центрі міста у будівлі колишньої дівочої гімназії. До страшного лиха, яке принесли з собою ворожі війська на початку Другої світової війни, Анатолій встиг закінчити лише вісім класів, а тому спершу до армійських лав не потрапив, до 1943 року жив в окупованому Синельниковому, працював муляром.
- Якось німці викликали нашу бригаду працювати в неділю – ремонтувати квартиру якомусь офіцерові, та ми відмовилися - не пішли. А вже на вечір опинилися в поліцейській «кутузці», - згадує Анатолій Семенович.
20 вересня 1943 року бійці Червоної Армії звільнили рідне село Анатолія Хасенка, а наступного дня визволителів зустрічали в райцентрі. Вже 27 вересня Синельниківський військкомат оголосив мобілізацію, і Анатолій Семенович разом з іншими новобранцями спершу відправився пішки до Павлограду, потім – до с. Варварівка, де вони пару тижнів тренувалися і оволодівали військовими премудростями, а 19-20 жовтня з с. Воронове на поромі переправилися на той бік Дніпра, до села Військового, де вже був плацдарм.
Розповідаючи про військові будні, Анатолій Семенович детально пам’ятає кожен день – наче все це відбувалося вчора: і як потрапили при наступі під обстріл, і він наче вріс у чийсь город: «Ногами так закопався у землю, наче бик копитом бив». Як принесли їм якось вечерю на 180 чоловік, а їх в живих залишилося лише 50: «Їжте і з собою набирайте, коли ще можливість випаде», - зітхав повар. Як, будучи зв’язковим, бігав з командирськими наказами під ворожим обстрілом, немов заєць, кидаючись з боку в бік і залягаючи, коли чув свист снарядів: «Потім як глянув на свою шинель, а вона на спині вся уламками посічена». Як досвідчені кадрові військові, у яких не було часу навчати юнаків військовим хитрощам, у різних смертельно небезпечних ситуаціях просто казали: «Синки, робіть як ми!», і їм не залишалося нічого іншого, як, ризикуючи власним життям, вивчати ту науку.
І хоч Господь беріг Анатолія Семеновича, проте без поранення не обій-шлося – лікувався в шпиталі, потім знов вирушив на фронт. А ще дуже довго страждав від малярії, яку підхопив на кордоні  з Австрією вже після капітуляції Німеччини.
- Звістку про Велику Перемогу 8 травня нам повідомили чехи, на Батьківщині яких ми тоді перебували. А наступного дня прибіг посильний з штабу і кричить: «Війна закінчилася!». Ми довго потім його на землю не спускали – підхопили і почали підкидувати у повітря. Раділи, аж дух захоплювало! Перемога! – згадує Анатолій Хасенко і тут же додає ложку дьогтю: - А до цього, числа п’ятого, нас, декількох чоловік, викликали до особового відділу, так званого СМЕРШу, а там старший лейтенант такий собі сидить. «В окупації був? З німцями співпрацював?» - я тільки рукою махнув: «Надсилайте запити, перевіряйте. Чи вам адресу підказати?». Не знаю, чи дійсно перевіряв мене, чи просто повірив, бо я й трохи не злякався, та відчепилися від мене і більше до цієї теми не поверталися.
Тільки у вересні 45-го Анатолій Хасенко потрапив до запасного полку, у складі якого ешелоном через Румунію відправився додому. Після відбудови в мирному 1953 році вступив до Дніпропетровського сільськогосподарського інституту, потім чотири роки пропрацював на Васильківщині, і ще більше двох десятиліть – агрономом-насіннєводом на Дослідній станції. З 1984 року Анатолій Семенович перебуває на заслуженому відпочинку, порається на своєму подвір’ї у с. Веселому і доглядає невеличке господарство.
- Роботи вистачає! – поділився наш співрозмовник. – Бо маю переконання: якщо ти посадив дерево, то маєш так розраховувати свої сили, щоб потім, коли всі плоди з нього зібрав, сам же його і викорчував. Щоб нащадки не згадували «незлим, тихим словом», коли ті дерева прибиратимуть.
Тож напередодні 70-річчя Великої Перемоги хочеться побажати Анатолію Семеновичу, щоб у його садочку ще багато років квітували яблуні, а здоров’я і життєвих сил вистачило на святкування ще не одного ювілею.
С. КАДОШ