Люди, довіряйте своїй інтуїції…
Останнього дня зими вирішила побути красивою. Майже ж свято! Гарно вдяглася, зробила макіяж, взула чобітки на підборах. Настрій зрання був гарним: вже зовсім скоро потеплішає, не треба буде шалених грошей віддавати за комуналку. Натомість на нас усіх попереду чекають зелена травичка, різнобарв’я квітів, блакитне небо. Від самої думки про це на душі світлішало, а на вустах сама по собі з’являлася посмішка. Все ж таки очікування весни, як і любові – річ доволі приємна.
Однак, інтуїція ще вдома підказувала мені: взуй більш зручне взуття та йди на роботу пішки! А з іншого боку, не інакше як сам лукавий вирішив цього дня познущатися з мене, нашіптуючи на вухо: «Йди на автобус, ти ж вирішила бути сьогодні гарною». І я, на жаль, його послухалася. Отже: 28 лютого; маршрут № 1; час «пік». Зібрався чималий натовп – кому до роботи треба дістатися, кому до садочків, шкіл, училища, ринку. І кожен з цього натовпу розраховує свій час, адже ось-ось повинна підійти маршрутка, вони встигнуть, куди їм треба… Та цим намірам не судилося здійснитися: в потрібний час маршрутного таксі так і не було. Краєм вуха почула розмову людей більш поважного віку, що, мовляв, при Трачуку такого не було: «Хоч сніг, хоч дощ, хоч каміння з неба – тоді автобуси завжди вчасно на маршрути виходили, бо керівництво дбало про це». Ось воно, народне визнання заслуг колишнього очільника АТП, а які ще слова потрібні? Мабуть, вони зігріли б Володимиру Семеновичу душу, аби він їх почув. Одна з жінок сказала: «Знаєте, здається, ми даремно очікуємо. Вчора також автобуса в цей час не було, тож я запитала у одного з водіїв, в чому річ? А він відповів: «Саме цей транспортний засіб проходить техогляд».
Зрозуміло, що всі, і я в тому числі, були шоковані. Зрозуміло, що настрій був геть зіпсовано. Зрозуміло, що довелося запізнитися на роботу. Зрозуміло, що не надто зручними чобітками натрудила собі ноги, поки пішки діставалася до роботи. А ще в голові цілим табуном роїлися думки: «Чому сервіс в нашому місті є аж таким ненав’язливим? Інколи здається, що монополіст-перевізник просто знущається над людьми. Ти розраховуєш на те, що дістанешся до пункту свого призначення, нехай і не в комфорті, та швидко. А натомість доводиться бити собі ноги – адже на таксі не завжди є гроші. Як казала Нонна Мордюкова у культовому фільмі радянських часів: «Наші люди на таксі до булочної не їздять». З тих пір так нічого і не змінилося: з такими статками, які є наразі у більшості з нас, нашим людям про таксі годі і мріяти… То що ж трапилося? Невже наш АТП-11215 настільки збіднів, що в ньому не вистачає транспортних одиниць - аби їх вчасно випустити на маршрут замість тих, що вибули зі строю. Можливо, так воно і є. Але ж хоча б розклеїти оголошення на зупинках вони повинні були б спромогтися. Далі вже люди передали б ту не надто приємну новину один одному, і час не довелося б гаяти».
Але на тому мої митарства не скінчилися: додому вирішила поїхати вже маршрутом № 7. Треба сказати, що люду в маршрутку набилося – аж під саму зав’язку: можливо, народ, знаючи про скоре підвищення тарифу на проїзд, кинувся вирішувати свої справи – цей автобус аж до Раївки їхав. Зачиняючи двері, водій затис мене ними – і навіть не вибачився, незважаючи на мій розпачливий зойк. Було доволі боляче, до того ж на рукаві мого вихідного пальта з’явилася пляма, щоправда, я її вже вдома побачила. Хоча, може, він мене не помітив і не почув – хто знає? Але ж я не така вже й маленька… Підвела очі вгору, аби таким чином стримати вже готові пролитися безсилі розпачливі сльози… і побачила над водійським кріслом такий слоган: «Моя територія – мої правила». Нічого собі в тебе правила! Користуючись нагодою, хочу повідомити шановним водіям АТП наступне (хоча, можливо, це їх і здивує): маршрутні таксі – це не ваше особисте майно, тож встановлювати в ньому правила може хіба що роботодавець. А ще – громада, на благо якої ви повинні працювати. Для вас же особисто можуть існувати єдині правила: вчасно і якісно перевозити пасажирів, бути до них ввічливими і уважними та тримати транспортні засоби в чистоті і в належному технічному стані. Врешті-решт людям доводиться сплачувати за цю послугу свої кровні гроші, а віднедавна не такі вже й маленькі.
Є. БОГАЧЕВСЬКА