Людина з неспокійною вдачею

Багаторічний трудовий шлях, майже два десятки літ на посаді голови квартального комітету 12-го кварталу, один з найактивніших ініціаторів створення музею бойової слави на базі п’ятої міської школи, двічі тяжко поранений учасник бойових дій під час Другої світової війни, яка залишила по собі безліч спогадів, зранені тіло й душу та І групу інвалідності – це все про нього: людину з неспокійною вдачею Михайла Артемовича ХУПОВЦЯ.
Михайло Артемович народився 11 жовтня 1923 року на Харківщині. За десять днів до свого повноліття був призваний до лав армії Горлівським військкоматом.
- Тільки-но ми, близько двох тисяч новобранців, прибули до збірного пункту в Новоросійську, відразу ж потрапили під бомбардування. Майже половина хлопців, які приїхали зі мною, загинули або отримали тяжкі поранення. Так і сталося, що перше бойове хрещення я отримав першого ж дня служби, - згадує Михайло Хуповець.
Янгол-охоронець, який зберіг юнакові життя, ще не раз рятуватиме Михайла Артемовича від загибелі. У 1942 році, після навчання у військово-морському училищі, він був направлений на захист Таманського півострову, де 5 жовтня й одержав надзвичайно тяжке наскрізне поранення грудної клітини з прострілом легень. Завдяки місцевим жителям, котрі сховали його військову форму і перев’язали, вдалося вижити.
- Дуже страшно було, коли приходили німці і погрозливо допитували: хто я? Звідки? Проте мої рятівники мене не видали, і вороги залишили мене у спокої. А вже через кілька днів я разом з групою місцевої молоді втік з окупованої території, - розповідає Михайло Артемович і нам залишається лише здогадуватися, як далися йому, тяжко пораненому, ті 110 кілометрів шляху пішки.
- Наші тоді стояли в Тихорецьку. Коли дістався до них, спершу винесли вирок: «Дезертир!». Та потім мене оглянув військовий лікар і відразу ж відправив на довготривале лікування на Кавказ, де мені й зробили операцію. А коли одужав – був направлений в бік Ростову. В 27 грудня 43-го, під час захисту Новочеркаську мене знов поранили – тепер вже постраждали нога і обличчя, - продовжує наш співрозмовник.
Після лікування в березні 1944 року Михайло Хуповець потрапляє до 8-го механізованого корпусу 67-ї бригади, у складі якої бере участь у звільненні Александрії, Кіровограду, Білорусі, Східної Пруссії та Польщі.
Звістка про Велику Перемогу наздоганяє його вже на території Німеччини: в ніч з 8-го на 9-е травня під час нічного чергування Михайло Артемович почув по радіо про капітуляцію ворога і припинення бойових дій на усіх фронтах.
- Я стрімголов кинувся до командира розвідки, а той навіть спочатку мені не повірив. І тут листівку з штабу приносять – кінець війні! Як ми тоді раділи: і стрибали, і сміялись, і танцювали, і вітали одне одного! – пригадує сивочолий ветеран, очі якого і зараз спалахують безмежною радістю від спогадів про один з найщасливіших днів його життя.
Демобілізувався Михайло Хуповець у вересні 1947 року. Через три роки переїхав до Синельникового, де мешкає й понині.
- Коли виникла ідея створити на базі п’ятої школи музей, я був членом міської ради ветеранів, тож активно долучився до цієї ініціативи. Звертався і до депутатів, і до місцевої влади, і до своїх колег-квартальних з проханням допомогти – і словом, і ділом. Разом збирали кошти, створювали експозицію, щоб пам’ять про героїчний подвиг нашого народу назавжди залишилася в серцях нащадків, - розповів Михайло Хуповець та з нагоди 70-річчя Великої Перемоги побажав усім синельниківцям мирного неба, міцного здоров’я, взаєморозуміння та злагоди.
О. СЕМЕНЧЕНКО