Нехай всі будуть здоровими!
- Я завжди знав, що стану саме лікарем. Ще як був ось такого зросту, - Руслан Володимирович ШИНКАРЕНКО, завідувач хірургічним відділенням ЦРЛ, ледь зводить над підлогою свою долоню (на око, хлопцю тоді було лишень три-чотири рочки, не більше – прим. авт.). - Хоч я й не містик, та, здається, десь там нагорі хтось ще до мого народження вирішив мою долю. Бо медицина вабила своїми таїнствами до себе непереборно.
Тож все своє життя Руслан Володимирович підпорядкував досягненню своєї мети – не лише оволодіти професією лікаря, а й постійно самовдосконалюватися, вивчаючи останнє слово в цій непростій науці. Науці, покликаній допомагати хворим, часто змученим несамовитим болем, людям. І першим етапом в становленні маленького Руслана, як майбутнього лікаря, став… дитсадок – вже там він «лікував» своїх одногрупників. Промайнув час, і ось він уже – студент медичного училища. Потім – медичний виш та подальша робота на кафедрі Криворізького інституту вдосконалення лікарів. До нашої центральної районної лікарні Руслан Володимирович потрапив не випадково. Адже саме тут, в Синельниковому, він народився, зростав, до вступу в училище навчався в другій школі – серцем прикипів до ріднокраю. До речі, герой нашого допису – справжній патріот своєї країни, оскільки, як він сам зізнається, за кордоном мешкають його друзі та родичі, котрі кличуть до себе – на більшу зарплату, вищий рівень життя. Проте він не кидає своїх земляків, бо прекрасно розуміє: вони потребують його допомоги.
- Мені все життя таланить на прекрасних вчителів, - зізнається герой нашого допису, - і я завжди намагався, немов губка, вбирати в себе їх знання і досвід. Всім їм я дуже вдячний. Та найбільше я схиляюся в пошані перед тими людьми, що вклали мені в долоню скальпель…
Поступово набувався досвід. І зараз лікарю зайвий раз зазирати в результати аналізів немає ніякої потреби. Лишень кинув оком на хворого – і вже інтуїтивно (насправді за тією інтуїцією стоїть безліч спостережень, досліджень та експериментів – прим. авт.) може поставити правильний діагноз та побачити динаміку розвитку хвороби. «Я готовий ділитися набутим досвідом з усіма, хто цього потребує, - наголошує Руслан Володимирович, - так склалося, що наразі у нашому відділенні маю його найбільше. Тож ладен передати свою майстерність як колегам, так і своїм синам – якщо, звісно, вони таки вирішать йти моїми стопами. Я ні на чому не наполягаю, не тисну на них своїм авторитетом – вибір за ними. Та буду вельми радий, якщо вони таки вирішать продовжувати мою справу. Я дуже щасливий, що на своєму життєвому шляху зустрів Лілю – кохану дружину, турботливу матусю. Вона підтримує, координує дії чоловічої більшості нашої родини, розрадить, порадить… Берегиня, інакше й не скажеш. На її долю частенько випадає допізна чекати на мене з роботи. Її не нервують екстрені виклики серед глухої ночі або ж у вихідні чи свята. Вона мене розуміє, можливо, ще й тому, що й сама є лікарем».
А тим часом як Владик, який навчається в десятому класі і є творчою особистістю, так і шестикласник Віталік – затятий спортсмен, який став чемпіоном по дзюдо у змаганнях, що проходили у Запорізькій області – також, як і їхній талановитий батько, мріють поєднати своє життя із медициною. А як вже воно складеться далі – покаже час, адже у який би візерунок не склалися на небесах зірки – остаточний вибір за самою людиною.
Так і Руслан Володимирович, зі своєю киплячою життєдайною енергією, що просто переповнює його, зміг би стати, наприклад, першокласним спортсменом (до речі, в юні роки він займався боротьбою, легкою атлетикою, дзюдо; наразі ж такими ж, як і сам, непосидюхами, у вільний час грає в футбол – прим. авт.). Або науковцем. Або вчителем. І у кожній галузі, я впевнена, зміг би досягти неабияких вершин. Та він обрав медицину. І слава Богу.
Під час нашої бесіди неможливо було не торкнутися проблемних питань, які, на жаль, як усюди, існують і в хірургічному відділенні. Та, не дивлячись на деякі негаразди, лікарня розвивається. Попри складний час, в хірургії зроблено ремонт; в одній з палат встановили функціональне ліжко (реанімаційне відділення ними оснащене повністю); хірурги оволодівають новими лапароскопічними технологіями (говорячи нашою мовою, то це операція за допомогою лазеру. Лікарі підсміюються над моїм невіглаством: з лазером, мовляв, прибульці прилітають, а не ми операції проводимо, - прим. авт.). Руслан Шинкаренко впевнений: усьому, чого досягла наша лікарня, завдячувати ми повинні поперед за все головлікарю П.В. Довганю. З місцевих бюджетів гроші на ремонт та обладнання зазвичай не виділяються, а якщо й так, то дуже мізерні. Ось і доводиться Петру Васильовичу крутитися, як білка в колесі, шукаючи спонсорів, аби втримати лікарню «на плаву».
Цьогоріч на святкуванні Дня міста Руслану Володимировичу Шинкаренку було присвоєно почесне звання Лікаря року. А кілька днів потому він відсвяткував свій сорок перший День народження. Тож всі його шанувальники – пацієнти, хворі, котрих йому своєю ювелірною роботою вдалося підняти на ноги, позбавити від болю та страждань, передають йому свої палкі вітання. Вони бажають своєму улюбленому лікарю з золотими руками і серцем щастя, радості, нових надбань, звершень і говорять: «Будьте здорові, лікарю, щоб здоровими були усі ми!».
О. МУЛЬОВАНА