Поставила мету – йди до неї

Якось намагалися ми в редакції самотужки розібратися в одному із чинних законодавчих актів, що стосується соціальної сфери життя. Хотілося донести до читачів інформацію, яка була б цілковито зрозумілою для всіх. Питання те було доволі важливим, пов’язаним із грошима. Для наших же громадян (особливо пенсіонерів) наразі кожна копійка на рахунку. Тож ми відважно занурилися у вивчення творчості наших законників. Та сили свої, очевидно, ми таки переоцінили - дуже швидко заплутали у хитросплетіннях законодавчої термінології. Зринула думка: цікаво, а самі творці законів розуміють, про що пишуть? Для пересічної ж людини те все – просто незрозумілий набір речень, та й годі. Що робити? Хто допоможе у всьому тому розібратися?

Та хто ж, як не Світлана Михайлівна БУТУРЛАКІНА – начальник відділу грошових виплат і компенсацій управління праці та соціального захисту населення міської ради! Ось хто, як то кажуть, і розжує, і до рота покладе. Ми, наприклад, завжди захоплюємося нею, коли вона під час семінарів роз’яснює якусь чергову «заковику» головам квартальних комітетів міста. Якщо береться до справи саме вона, будьте впевнені: все, що потрібно знати широкому загалу, буде розкладено по поличках, все набуде свого логічного завершеного  змісту. Після її тлумачень зміст до тієї пори абсолютно незрозумілих текстів законів розкривається кожній людині. Тоді й сушиш собі голову: якщо все виявилося так просто, то чому всі оті нюанси раніше були тобі недоступними?

Але, як виявляється, не все так просто і для управлінців. Світлана Михайлівна трохи підніме таємничу завісу над тим, як вибудовується робота в управлінні соцзахисту: «Кожний новий законодавчий акт довго і уважно вивчається усіма членами нашого колективу. Я, наприклад, аби з усім досконально розібратися,  і вдома частенько допізна над ними засиджуюсь, роблю для себе нотатки. Потім ми гуртом збираємося й обговорюємо той матеріал, що його вивчали. Враховуючи думку кожного, досягаємо консенсусу. Це необхідно для того, аби люди отримували від фахівців однакову інформацію. В цьому питанні не можна допустити, аби, як у тій байці Крилова, Лебідь, Рак та Щука тягли воза врізнобіч. Нам всім треба працювати в одному напрямку, аби, не дай Господь, нехай і ненавмисно, та не ввести якимось чином людей в оману. Аби такого не сталося, ми й працюємо в одній упряжці. А ще для співробітників соціальної сфери проводяться семінари, під час яких ми можемо отримати відповіді на якісь не зовсім зрозумілі для нас нюанси того чи іншого законодавчого акту. Будьте впевненими: поки досконально не вивчать зміст актів самі фахівці, вони  консультувати людей ніколи не візьмуться».

На питання, чи подобається героїні нашого допису її неспокійна робота, Світлана ні хвильки не вагалася: «Дуже подобається! Завжди хотіла працювати з людьми, приносити їм користь. До того ж тут такий прекрасний колектив зібрався – високопрофесійні фахівці й разом із тим чуйні й людяні жінки, які завжди готові прийти на допомогу (мені, до речі, завжди щастило на людей хороших, на дружні колективи). Взагалі, як то кажуть, все розпочинається з голови. Начальнику нашого управління Олені Леонідівні Захаровій самій притаманні усі ці якості, тож і колектив по собі підібрала – дуже гарний і дружний, в якому завжди панує взаєморозуміння. Зазвичай ми робочий день розпочинаємо з побажань гарного дня і доброго настрою. Тут, у нас, не місце для грубощів чи похмурих облич. Нікого не повинно цікавити, що в тебе виникли якісь негаразди в родині, чи з якихось причин кішки шкребуть на серці, або ти, наприклад, вже вкрай виснажена. До нашого управління зазвичай приходять люди зі своїми труднощами й проблемами. Тож треба зустріти їх з посмішкою, за можливістю – розрадити, дати слушну пораду. Навіть, якщо інколи доводиться кому-небудь сказати «ні», треба, аби людина не йшла додому з важким серцем, а розуміла, що треба зробити для того, аби оте «ні» перетворилося на «так».  Користуючись нагодою, хочу звернутися до синельниківців: якщо вам щось незрозуміло, наприклад, в нарахуванні субсидії чи з якихось інших питань, що стосуються соціальної сфери, звертайтеся до наших фахівців, і вони вам все достеменно роз’яснять».

Коли спілкуєшся із Світланою Михайлівною, здається, нібито вона вже народилась держслужбовцем – надто вже чіткі й грамотні вона надає відповіді на будь-яке запитання, що стосується її роботи. Та так було не завжди. Ви не повірите: колись вона працювала… в харчовій промисловості. Дивина, чи не правда? Такі діаметрально протилежні професії…

Та, як казали древні латиняни, ab ovo (від яйця). Народилася Світлана на Одещині, в селі Баштанівка, яке за радянських часів процвітало. Й не дивно: на його території  існував колгосп-мільйонер. Село й зараз так зветься, не занепадає, стоїть собі на радість героїні нашого допису та її нащадків. Вони люблять іноді приїздити до цього мальовничого краю, який наче хизується своїми родючими баштанами (від цього й назва села), виноградниками й садами. Живе село, хоча там зовсім немає промисловості. Проте є чисте повітря, казкова природа і взаємоповага між людьми. Це край, де, як і раніше, поруч живуть українці, болгари, румуни, гагаузи (чиї предки були турками), росіяни (хоча їх називали липованами, бо вони були старовірами). І – ніяких міжнаціональних чвар! І – всі люди добре розуміють один одного, незважаючи на те, що всі мови – різні. Світлана Михайлівна пригадує своє дитинство: школа в селі була російською, вдома вони між собою спілкувалися українською, і разом із тим добре розуміли усі мови, якими розмовляли сусіди, подруги, знайомі. Саме через те дітям легко було вчити в школі французьку мову, бо вона є дуже схожою із молдавською. До речі, не так давно Світлана возила на малу батьківщину свою подругу.  Остання була вражена побаченим: тамтешніми теплими стосунками між людьми, толерантності, тому, з якою глибокою пошаною до дорослих ставляться діти. Підвищити голос на старшого за себе – це майже до злочину прирівнюється; та там такого і бути не може. Взагалі, можна так сказати, що радянська влада у той край аж після Другої світової прийшла. Можливо, саме через це там і до сих пір добре збереглися народні звичаї й традиції. І це не звичайна дань моді – це стиль життя тамтешніх мешканців. Світлана добре пам’ятає, як улюблена бабця Василиса водила їх із сестрою до храму. А стежка до нього в’юнилася далеченько, та це не ставало на заваді бабусі, яка усе своє життя була істинною вірянкою. Її онуки між собою ще «бабцею Хихикою» звали, бо все у неї було з приказками, зі сміхом веселим. Якщо навіть, бува, і розгнівається на когось, стукне винуватця легенько по лобі дерев’яною ложкою (у господарстві лише такі були) і відразу ж хихикне – все, відпустило. У них із дідусем Мефодієм було восьмеро дітей й багато онуків. І всіх вони любили однаково: бувало, до свят кожному дитинчаті по пару-трійку карбованців бабуся подарує. Як, яким чином вдавалося їй зекономити, аби онучатам радість принести? Справжня загадка, адже старенькі отримували зовсім маленьку пенсію. В селі їх дуже поважали: буває, йдуть люди з роботи, та й завітають до подружжя. Цікаво було спілкуватися зі старенькими, адже вони знали безліч життєвих історій, усіляких легенд. Мала Світлана слухала їх, немов зачарована. Родина була дуже пісенною. Буває, як збереться вся рідня у невеличкій мазанці родоначальників, то здається часом, що вона, ніби та рукавичка із казки, ось-ось затріщить по швах. Співали знатно, майже професійно – на три голоси, як у справжньому хорі. Матір Світлани була тим ще соловейком! І дідусь співав так, що заслухатися можна було. Саме від них ще змалечку Світлана перейняла неосяжну любов до музики, до пісні. І де б не навчалася – в школі, інституті – завжди в хорі можна було розрізнити її глибокий чистий голос.

Ще з юних років Світлана вивела для себе формулу успіху: «Поставила перед собою мету – треба йти до неї, бо сама вона до тебе не прийде». Мабуть, через це й не відчувала побоювань, виконуючи доволі важливі обов’язки і в 15 років, коли вона на літньому майданчику в школі готувала першачкам їсти; і у 16, коли їй довірили виконувати функції обліковця. А це вам не «хухри-мухри», як говорять. Від її уваги багато чого залежало – результати соцзмагання, преміювання. Адже їй доводилося приймати машини із зерном, а зведені данні треба було передавати в район.  Частенько дівчинці доводилося десь о другій годині ночі додому повертатися, а в чотири ранку – вже знову до роботи треба було приступити. Що то значить молодість! Немає на неї ані втоми, ані думок розпачливих. Лише свята віра: попереду все буде чудово, все в житті складеться так, як треба.

І таки склалося: після закінчення школи (атестат старанна дівчина отримала із відзнакою) Світлана подала документи до Одеського технологічного інституту харчової промисловості імені Ломоносова. Вступити до нього було справою нелегкою – аж 8 чоловік на місце тоді претендували, бо самими престижними за радянських часів були професії, пов’язані  з харчовою промисловістю, і юристи. Зрозуміло, що виші, які готували таких фахівців здебільшого й штурмувала молодь. Якби не глибокий багаж знань, що його мала дівчина за плечима, можна було б сказати: Світлані пощастило вступити до обраного нею вишу.

Швидко відшуміли веселі студентські роки. Навчалась Світлана наполегливо, і, як результат, - червоний диплом. Через це вона мала привілей – самій обрати, де проходити відпрацювання. Ні хвильки не вагалася: область буде Дніпропетровською, яка завжди вигідно вирізнялася  своєю прогресивністю. А куди саме? Дівчині сподобалася назва «Синельникове», тож вона, не вагаючись, обрала наше місто. Діставатися до місця призначення  їй довелося в загальному вагоні, бо в інших не було вільних місць. А з поклажі вона мала із собою – що б ви думали? – не вбрання із косметикою, а величезну сумку, вщерть набиту професійними книжками (за фахом вона була інженером-технологом з консервування). Серед тих книжок знаходилася й робота з дарчим написом від самого професора Флауменбаума Бориса Львовича, автора багатьох книг з основ консервування (відомого навіть в Європі), який був науковим керівником дипломних робіт Світлани та ще чотирьох її сокурсників. Проводжаючи в дорогу свою улюбленицю, професор її запевнив у тому, що в аспірантурі на талановиту дівчину завжди чекатиме вільне місце.

Якщо в одеському виші за батька у Світлани був улюблений професор Борис Львович, то в Синельниковому (де не було в неї ані рідних, ані знайомих) ним став Борис Григорович Яковін, який очолював на той час Міжгосподарське підприємство (МГП), що розташовувалося у східній частині міста. Три роки відпрацювала (вже не просто Світлана, а Світлана Михайлівна, бо мала в підпорядкуванні аж 50 працівників! – прим. авт.) під началом Бориса Григоровича, який навчив її багатьом премудростям. Бо наука – наукою, а практика також дуже багато важить. В одній особі їй довелося бути і начальником цеху, і майстром, і технологом. І це у 23 роки, коли працювати доводилося від сьомої ранку й до сьомої вечора, з одним-єдиним вихідним у неділю. В сезон підприємство під її керівництвом план по двісті відсотків виконувало, за що колектив навіть нагородили за ударну працю поїздкою до Адлера.

Десять років Світлана Михайлівна віддала місцевому хлібозаводі, який розташовувався, як зараз говорять, у промисловій зоні міста. Там вона була технологом і разом із тим інженером-бактеріологом. Були в неї свої напрацювання – рецептури кондитерських виробів – торти, тістечка, печиво. Надворі стояли лихі дев’яності, роки безгрошів’я, голодні роки виживання. Як зараз пригадує Світлана, не хотілося тоді людей повністю лишати солодощів. Прописані в книзі рецепти були високорецептурними. Треба ж було зробити так, аби при зміненій калькуляції солодощі не втратили свій смак і разом із тим були і якісними, і доступними за ціною.

Мабуть, працювала б Світлана Михайлівна там і дотепер, та підприємство, як то кажуть, «наказало довго жити». Тоді їй запропонували роботу в районному управлінні соцзахисту населення; з часом вона дослужилася до посади заступника начальника. П’ять років - з 2000 й по 2005 вона працювала в районі. Однак, її робота носила здебільшого роз’їзний характер, двоє ж синів підлітків потребували підвищеної материнської уваги. Тоді Світлана Михайлівна Бутурлакіна, для якої завжди на чільному місці була і залишається сім’я, вирішила перейти працювати до міського управління праці та соціального захисту населення. Вона констатує: «Я люблю свою роботу, свій колектив. І це – мій остаточний вибір».

О. МУЛЬОВАНА