Сенс життя – в любові
Травень зазвичай асоціюється у Віри Яківни АГЕЄВОЇ, мешканки смт Іларіонове, зі святом праці та Великою Перемогою. Адже особисто для неї ці обидва поняття нерозривно пов’язані. Не з чуток знає вона про буремні події Другої світової: як була ще зовсім малою, їй довелося повною мірою пізнати на собі всі тяготи окупації. А щодо праці, то тут і говорити нічого – пані Віра і зараз, у зрілому віці, не дозволяє собі лінуватися. І в городі та хаті порається, і щось смачненьке для своїх улюблених трьох онучок та єдиного онука готує. А як вона в’яже гачком – не можна очей відвести від тієї краси. Щоправда, зараз все рідше береться вона до рукоділля – не той, на жаль, вже зір… Та свою жагу до творчості вона передала в спадок двом своїм донькам – Надії та Ірині.
Що вже казати про молоді літа, коли робота в її руках просто кипіла, а серце билося в прискореному ритмі в очікуванні кращого життя, щастя, кохання. Тоді юна вродлива дівчина ладна була поділитися з усім світом теплом своєї палкої душі…
Віра Яківна і зараз лишається такою – прихильною до людей, неконфліктною, ладною завжди прийти на допомогу всім, хто потребує її підтримки або поради. В народі говорять: не шукай добротного житла, поперед за все шукай для себе гарних сусідів. Що й говорити, її сусідам надзвичайно пощастило, що поруч з ними живе така небайдужа й чуйна людина.
Мабуть, сама доля охороняє героїню нашого допису: коли нацистів вже гнали з нашої землі, маленька Віра чудом залишилася живою. Ніколи не зітреться з її пам’яті випадок, як вони разом із її матусею гнали з толоки корівку. Тварину всі в родині любили й усіляко пестили, адже була вона для них усіх годувальницею. Та, навіть, подругою – здавалося, все вона відчувала, все розуміла, тільки сказати нічого не могла. Без неї важкувато довелося б виживати людям в ті голодні буремні роки. Отже, йшли вони собі потихеньку, радіючи, що ворога вже прогнали й незабаром настане для всіх мирне життя. Аж раптом – начебто нізвідки - налетів на них німецький винищувач, поливаючи все довкола свинцевим дощем… Ледве встигли до окопу вскочити, де червоноармієць прикрив дівчинку власним тілом. Слава Богу, всі люди залишилися неушкодженими. А ось бідолашній корівоньці перебило ногу – не стало годувальниці…
Після війни час для Віри летів, мовби на крилах. Як закінчила школу, дівчину направили на курси тваринництва. Потім працювала у колгоспі – на фермі слідкувала за жирністю та якістю молока, наглядала, аби корови отримували корми вчасно і в достатній кількості. Було їй тоді лише 17, а завзятості на трьох дістало б. Енергія ключем била – хоч відбавляй. Встигала не лише на фермі впоратися; як випадала вільна годинка, хапалася за сапку, виполюючи нескінченні рядки городини. А як справила вона своє вісімнадцятиріччя, то зустріла свою долю, свого судженого, свого рідного-єдиного Костянтина. Одного дня ставний, видний з лиця парубок навідався до їхнього села: хтось із односельців попросив його щось у господі налагодити. Хоч і зовсім молодим тоді був, та робота в його руках просто кипіла. Про таких зазвичай говорять «майстер – золоті руки». Багато про що знав і умів, а чого не вмів, то швидко тому навчався. А ще – було в нього нестримне бажання працювати, людям користь приносити. Саме тоді вони й зустрілися – Костя й Віра. І покохали одне одного з першого ж погляду. І пронесли своє кохання через все своє життя. Бог створив землю за сім днів. А вони за сім днів створили свою сім’ю – саме стільки часу їм знадобилося для того, аби зрозуміти: бути нарізно вони вже просто не зможуть. 51 рік вони в любові та злагоді йшли поруч по життю – час зазвичай швидко летить для двох люблячих сердець…
Треба сказати, що сімка для їхньої родини несла в собі якийсь містичний, сакральний вміст – і щасливий, і трагічний. Сім останніх років свого життя тяжко хворів Костянтин Григорович. А вірна подруга Віра Яківна весь цей час була поруч, самовіддано за ним доглядала. Свято вірила: все буде добре, болячка відступить, чоловік обов’язково стане на ноги, і все буде як колись… Та – не судилося… Її коханий Костянтин пішов десь в інші світи, а вона й досі сумує за ним. Відтепер знаходить вона розраду в своїх дітях та онуках, в спілкуванні з односельцями, в будь-яких проявах краси – рукотворній і природній. І впевнена: сенс життя – в любові.
О. МУЛЬОВАНА