Світлана – світла сонячна людина
Цікава штука пам’ять: деякі події відразу, немов ластиком, витираються з неї, а якісь факти з життя врізаються назавжди. Так достеменно, детально запам’ятався мені той день, коли я вперше ступила на територію нового майданчика ресорного заводу. Це було влітку, в один з років кінця сімдесятих.
Хотілося мені на власні очі побачити як працює той гігант, про який в місті тільки й розмов було. В той час потрапити на завод було зовсім не складно – лише сказати на прохідній, що шукаєш роботу, і тебе залюбки пропускали. Тоді завод, як ніколи, потребував нових робочих рук. Зайшла в двері другого ресорного цеху – і геть розгубилася. Там, немов у величезному мурашнику, копошилися люди, гули мостові крани і кран-балки, які безперервно снували з кінця в кінець, гасали кари і автовантажники, десь вдалині важко гупали своїми матрицями і пуансонами преси, жаром віяло від довжелезного ряду термоліній… Здавалося, що на кожному кроці на тебе чатує небезпека. І лише з часом, коли вже сама почала тут працювати, я змогла вловити в цьому, здавалося б, суцільному хаосі певний трудовий ритм та й собі прилаштуватися до нього. Так, я також стала таким собі невеличким гвинтиком цього величезного механізму, адже то була любов з першого погляду. Принаймні, в мене.
Та я трохи забігла наперед. Тоді мене, нажахану тим стовпотворінням, окликнула якась приязна миловида жінка: «Ви когось шукаєте? Можливо, я чимось стану вам в нагоді?». Тією жінкою була Світлана Іванівна САДОВСЬКА, яка працювала кореспондентом на заводській радіостанції. Всі, без виключення, заводчани дуже любили слухати радіопередачі, що виходили в ефір двічі на тиждень. Світлана, яка за сумісництвом була й диктором, мала напрочуд професійно поставлену дикцію, хоч її ніхто цьому не навчав. З тих передач ресорники дізнавалися про останні заводські новини, трудові перемоги та якісь негаразди, із задоволенням слухали нариси про працьовитих людей. А найбільшою популярністю користувалася так звана музична «поздравлялочка», в якій колективи цехів і відділів передавали вітання своїм іменинникам – підходили до цього вкрай серйозно, ретельно й довго підбирали музичний репертуар. Для цього працівники редакції власноруч записали кілька бобін з тими піснями, що найбільше подобалися слухачам. Взагалі, тоді всі працівники ресорного заводу ставилися один до одного з повагою та теплом. Існувало таке собі дружнє братерство – колективи цехів і відділів не лише працювали разом, а й відпочивали, і дні народження відзначали. Тож отримати музичне поздоровлення від своїх колег було для кожного приємним сюрпризом. Радіостанція й існувала здебільшого заради створення у заводчан гарного настрою. А всім відомо: коли людина знаходиться в доброму гуморі, вона й працює набагато краще.
Треба сказати, що Світланині батьки не помилилися, обираючи для неї ймення – вона надзвичайно світла, сонячна людина. Ніколи за все своє життя нікого не зрадила, не образила, не пліткувала поза очі. Не часто можна зустріти таких людей, як Світлана Іванівна: вона ладна допомогти кожному, навіть якщо це перешкоджає її особистим планам чи доставляє їй певні незручності. Особисто мені здається, що вона відчуває майже фізичний та душевний біль, коли комусь з її близьких чи знайомих на той момент погано. А люди, мабуть, на підсвідомому рівні відчувають її світлу ауру, тягнуться до неї, бо кращої «жилетки», в яку можна вдосталь наплакатися, годі й знайти. Мені в житті дуже пощастило: ми не лише працювали зі Світланою разом; вона подарувала мені свою дружбу, яка з роками не згасає.
В родині Садовських завжди панує тепла, дружня атмосфера. Чоловік Світлани Євгеній з повагою і любов’ю ставиться до своєї дружини, яка подарувала йому сина Олексія та доньку Ольгу. А ще – своє безмежне кохання та ніжність. Радують героїню нашого допису онуки – старшенький (який вже став високим струнким парубком), названий на честь діда Євгенієм, та маленький Артемка – світ у віконці для мами Олі та бабусі Свєти.
Світлана Іванівна працювала не лише в журналістиці. Якось вона відчула, що хоче випробувати свої сили в іншій сфері. Тож вона перекваліфікувалася на інженера лабораторії наукової організації праці. І, треба сказати, що й там вона виконувала свої обов’язки сумлінно та професійно. Сьогодні, хоча здоров’я у неї дуже похитнулося, вона продовжує працювати в заводському відділі кадрів. Її можна з повним правом назвати «останньою з могікан», адже вона є однією з тих небагатьох, хто не полишив ресорного заводу у часи безгрошів’я.
Всі ті, хто працював на ресорному в часи його розквіту, назавжди запам’ятають той дух товариськості, який там тоді панував. Ми були молодими, завзятими, сповненими сил. Ми вірили, що кожен з нас – особистість, з нами тут рахуються, всі ми потрібні. Та так і було насправді.
О. МУЛЬОВАНА