Так було раніше

Як швидко роки плинуть! Здається, що зовсім недавно місто своє сторіччя відзначало, й про ту знаменну подію у мене навіть значок зберігся. А вже на порозі – 150. Смуток огортає душу через те, що вже далеко позаду залишились молоді роки, коли був сповнений сил, а все навкруги здавалося таким прекрасним…

Вже через призму прожитих років приходить розуміння, як же бідно ми всі жили 70-80 років тому (принаймні, у той час, що я його пам’ятаю – прим. авт.). Але весело жили, якось відчайдушно, в очікуванні цікавих і незабутніх вражень та змін на краще.

Відразу відкрию нашій юні страшну таємницю: коли ми були молодими, не було Інтернету! І мобільних телефонів не було (але й динозаври тоді вулицями не ходили – авт.). Предметом заздрощів для сусідів ставала наявність звичайнісінького радіо. Знаєте, зараз інколи по телевізору показують фільми про старі часи – така собі тарілка, що розмовляла. Цікаво було! Мало не забувся: електричок тоді також не було; замість них  «черепаховим» ходом паровози сунулися. Для того, аби до Дніпропетровська дістатися, треба було згаяти декілька годин. Рідко випадав день, коли вулицями міста проїздила якась вантажівка – за нею зазвичай ватага хлопчаків ганялася. Мало в кого у ті часи навіть велосипед був – що вже там казати про автівки або мотоцикли. Через те наше містечко здавалося тихим і патріархальним; на вулицях лежав товстелезний шар пилюки (як же приємно було тоді ходити босоніж!), травичка росла. Якщо хтось із дітвори, бува, ногу поранить, зірве листочок подорожника, прикладе до рани на кілька хвилин – ото і все лікування. Заживало зазвичай, як на собаці. І – ні про яку амброзію тоді ми не знали. Як і про колорадських жуків, до речі. Хати були глиняними, топили в них плити дровами та вугіллям – газопроводу не існувало. Так само, як і водоводу. Лише на вулицях де-не-де стояли водяні колонки, здебільшого ж колодязною водою люди користувалися. Пральних машин, як і холодильників (тостерів, пилососів, електропрасок і т. ін.) також не було. Якось викручувалися люди без усієї тієї чудо-техніки. Одежу зазвичай майже до дір зношували, частенько у нас, хлопців, коліна у продраних штанцях виблискували. Зате! Зимою завжди снігу висипало стільки, що ми з нього не лише снігових баб ліпили, а й цілі фортеці вище свого зросту будували. Потім – фортеця на фортецю – йшли війною, снаряди (сніжки) в обидва боки безперервно літали. Весело! Влітку теж було де розгулятися: тут тобі й риболовля, і розмови-страшилки біля багаття, і численні рухливі ігри до упаду. Тоді часто зливові грозові дощі шуміли. Але були вони короткими й теплими. Життєдайними: після них і дихалося легко, і рослини ставали більш зеленими. Зараз, видно, клімат змінився – кудись поділися оті грибні дощі, більше посуха людей пригнічує.

Не було вісімдесят років тому ані мікрорайону, ані Черьомушок. Не було й заводу ЗБК – на його місці тоді паровозне депо розташовувалось; там ще, пам’ятаю, поворотний круг був – таким чином паровози розверталися. А ЗБК вже після війни з’явився, на місці спаленого німцями депо. Житлові будинки закінчувалися майже відразу за територією тодішнього депо. Між ст. Синельникове-2 і Красним Хутором працювала миловарня (в народі її салотопкою називали – авт.). Подейкували, що там перетоплювали бродячих собак на мило. Не надто це було гуманно, та, як то кажуть, з пісні слів не викинеш. Що було, то було. І коли вітер дув в бік міста, то запашок стояв той іще – ховайся, хто може! До речі, про Красне: там були два ставка, які так і манили нас, підлітків, до себе. Один із них називали водокачкою – з нього воду для паровозів закачували. Водоймище - зараз його озером Красним називають – знатне було. Там хлопці і рибалили, і купалися. А інше озерце – воно зараз геть заросло –  звалося «Кінським». Чому – невідомо, бо табунів поблизу мені там жодного разу не доводилося бачити. На березі саме цього ставка малеча більше любила відпочивати, адже був він і тоді неглибоким і теплим. Діти взагалі полюбляли тоді на природі відпочивати, в козаків-розбійників грати, у футбол поганяти. Не сиділося нам вдома. Можливо, через те, що не знали ми ані Інтернету, ані навіть телебачення, а цікаві книги на вагу золота, як то кажуть, були.

І тоді існувало два залізничних вокзали – ст. Син-во-1 і Син-во-2. На Першій будівля вокзалу була чималих розмірів; на Малій же - невеличка, старовинна, завжди чистенька, доглянута, якась нібито навіть ошатна. Чи то так мені, малому, тоді здавалося? Там моя матуся тоді білетним касиром працювала, а деякий час навіть начальником вокзалу була, тож я у вокзалі був частим гостем. Подобалося мені споглядати за людською метушнею, за потягами, які, немов вогнедихаючі дракони, цілі клуби пару із себе випускали… Поруч із приміщенням вокзалу кубова розташовувалася, де пасажири могли розжитися холодною та гарячою водою. По вулиці Колійній (Ульянових) розташовувалися поруч два будинки з квартирами для декількох сімей, «катеринівські», як їх тоді називали - № 20 і № 15; в одному з них тоді й наша родина проживала. Між ними розташовувався лідник,такий собі «холодильник», в якому жильці продукти зберігали (під час війни один з тих будинків розбомбили німці, а інший і досі стоїть собі – авт.). Ближче до залізниці спорудили дерев’яний  одноповерховий будинок; одна його частина бува житлова, а в іншій школа розташовувалась. Трохи далі в невеличкій цегляній будівлі була початкова школа з двома класами – українським і російським. П’яту школу (тоді вона звалася транспортна НСШ № 38) було побудовано в 1939 році, де знайшлося місце для всіх місцевих школярів, але ж то сталося пізніше (її нацисти під час війни як штаб використовували). Поруч була аптека, куди ми, будучи малими, частенько забігали, аби смачне насіння придбати, яке, як  пам’ятаю і досі, «Сен-Сен» називалося. Від яких болячок його використовували – Бог відає, але ж яким смачнючим воно нам здавалося! І коштувало копійки.

І зараз на Малій, геть вже занедбане, стоїть приміщення колишньої пошти. А колись на тому місці була дерев’яна будівля – там тоді міліціянти розташовувались. В якомусь приміщенні без даху влітку кіно крутили, вечорами на «п’ятачку» в парку танці влаштовували. Був там і медпункт, де вела прийом лікар-професіонал Гончарова (якимось дивом запам’ятав її прізвище – авт.), дантист позбавляв місцевих жителів від зубного болю, а медична сестра надавала в разі потреби першу допомогу. Була також і своя лазня.

Про якісь асфальтовані дороги не було і мови – лише в центрі деякі їх відрізки було вимощено брущаткою. До речі, по вулиці Довженка (Радянська) частина її збереглася і до цього дня. Вже тоді в місті функціонували цегляний завод, молокозавод, «Комінтерна» (старий майданчик ресорного) - там тоді виготовляли борони, осі до парокінних бричок, сапи, лопати тощо. На місці готелю в центрі єврейська синагога була; при німцях там поліціянти розташовувались - їх з числа місцевого населення окупанти набирали. Жандармерія ж, де служили лише німці – із бляхами у вигляді півмісяця на грудях, з автоматами на шиях, із засуканими рукавами – викликали справжнісінький жах у людей. Здавалося, нібито якісь страшні істоти з іншої планети до нас заявилися; ми їх намагалися десятою дорогою обходити. Вони собі на «офіс» триповерхову будівлю перетворили, в якій зараз районна держадміністрація та райрада розташовуються.

Ще до війни в центрі міста вже два парки відпочинку існувало. І стадіон, на якому в ті часи височіла 70-метрова парашутна вежа, з якої міг стрибнути (наразі молодь говорить: «драйв» отримати – авт.) кожний з дорослих. Люди подейкували, що тоді в Україні було лише дві вежі такої надзвичайної висоти встановлено. І одна з них - в нашому Синельниковому! Було, чим пишатися!

А взагалі, все тоді було інакшим, аніж зараз: і саме місто, і люди, і стиль життя. Та ми свято вірили: попереду на нас чекає світле майбутнє. Та, як виявилося, натомість чекали: війна, напівголодне існування, розруха, відбудова. Здавалося б, трохи оговталися, почали більш-менш добре жити… І тут знову - голодні «лихі» дев’яності, безробіття, зневіреність у всьому, декомунізація. Зараз – мізерні зарплати та пенсії, а комунальні тарифи – захмарні. Люди з острахом чекають на зиму: якою вона буде, чи, бува, не лютуватиме? Чи вистачить грошей, аби за опалення житла сплатити? Мені, наприклад, зовсім не подобається вислів: «Ми пережили зиму». Дуже хочеться не «переживати», а жити повноцінним життям! Та то вже з області фантастики – на жаль. З висоти прожитих років особисто я розмірковую вже таким чином: оте так зване «світле майбутнє», до якого нас закликають йти усе своє життя - то звичайнісінька утопія. Казочки для дорослих, які повинні вірити у якісь ідеали, бо без них і до хаосу недалеко. Зараз в країні знову точиться війна, на яку уходить сила-силенна грошей, знову смерті й каліцтва… Сумно від того на душі стає. А так хочеться миру, аби наше місто, як і вся держава, розвивалося. Щоб наше Синельникове бодай для наших нащадків стало красивим, величним і комфортним…

В. ЯЦЕЛЕНКО, м. Синельникове