В її душі лунає пісня
Хоч про Віру Луківну ПІКАЛОВУ і не можна сказати, що вона є людиною геть новою в сфері місцевого самоврядування, адже два скликання поспіль – п’ятого і шостого вона обиралася депутатом Славгородської селищної ради. Двадцять шість років вона живе у селі Польове, і за цей час все тут стало для неї рідним. Вона так і говорить: «Моє село, мої односельці» - і відчувається в тих словах любов до мальовничого краю, до людей працьовитих і дружніх. А вони – навзаєм – відразу побачили в ній невгамовний життєвий потенціал, людяність та безкорисливість. Тож кого ще обирати, як не її – активну помічницю простих сільських трударів, яка чужу біду пропускає крізь своє серце, а радість односельчан сприймає як свою. «Чого лише не траплялося за всі ті вісім років депутатства, - сміється Віра Луківна, - все, як в дружній родині – допомагаємо одне одному, радимося як життя налагодити. Ніколи не вважала за труд виконувати прохання земляків - якісь документи в Синельниковому оформити, чи ще щось. Адже живемо в п’яти кілометрах від залізниці, тож не всім до снаги дістатися до станції. І якщо в когось виникали якісь питання до ремівців чи, наприклад, газовиків – все намагалася вирішити.
Та здебільшого я могла допомогти своїм односельцям лише словом, - скромно посміхається Віра Луківна. А вже під час останніх виборів громада делегувала мене до районної ради. Ну не могла я в цьому відмовити своїм дорогим сільчанам – вони ж на мене розраховують, говорять: «Більше принесеш користі на більш високому рівні». Воно й дійсно: адже тепер маю змогу допомагати людям не лише словом, а й ділом. До того ж, для вирішення проблемних питань як свого краю, так і Синельниківщини в цілому, буду просити підтримки депутатського корпусу». На меті новообраного депутата районної ради – в першу чергу спорудити в Польовому, де мешкає близько ста чоловік, і 60 відсотків з яких – молодь, облаштувати дитячий і спортивний майданчики для юних жителів села, а в Александрополі – провести вуличне освітлення. Це першочергові питання, які поставила перед собою Віра Пікалова. Попереду ж на неї чекає непроста й довготривала депутатська робота, яка, однак, ніяким чином її не лякає. Натомість говорить: «Працюючи депутатом Славгородської селищної ради зрозуміла, що депутат повинен бути, перш за все, таким собі місточком довіри між людьми та владою. Й до того ж знати й розуміти усі проблеми й робити все для їх вирішення. Саме тому я обрала цей шлях - захищати інтереси громадян, вирішуючи поставлені перед собою завдання. Вважаю, що головним завданням депутата – бути справжнім виразником інтересів своїх виборців. Також через депутата виборці мають право брати участь в управлінні району та свого округу». І Віра процитувала напам’ять слова великого французького класика Віктора Гюго, які збігаються із її життєвим кредо: «Немало можна досягти строгістю, багато – любов’ю, але більше всього – знанням справи та справедливості».
Віра Луківна працює обліковцем у ФГ «За мир», розташованому в Тургенєвці. Голова правління фермерського господарства Микола Іванович Зузик сказав своїй невгамовній співробітниці: «Якщо люди повірили в тебе та обрали за свого представника, неодмінно буду допомагати в твоїй депутатській роботі». А за словами Віри Пікалової, з такою людиною як їх керівник, можна гори з місця зрушити! На селі дев’яносто відсотків родин є пайовиками цього фермерського господарства. Та Микола Іванович звик допомагати всім сільчанам – у кого біля подвір’я деревина впала, і її треба розпиляти, літнім людям у дворах допомогти прибрати, на погості лад навести. І сніг чиститься на дорогах завдяки його турботі, і машину завжди заправить, коли є потреба по роботі чи в депутатських справах дістатися до райцентру. «Нашому Миколі Івановичу можна довірити й країною управляти, адже він є не лише добрим господарником, а й людиною надзвичайно широкої душі. Людиною, яка завжди думає в першу чергу про інших, а вже потім про себе», - так відкликається героїня цього допису про Миколу Зузика, доброго помічника і водночас мудрого керівника, порадника і вчителя.
Підтримала Віру Луківну на обраній нею депутатській ниві і дружна родина Пікалових. Чоловік – Олександр Іванович працює у ФГ «За мир» механізатором – він там на доброму рахунку; донька Світлана – у Синельниківському військкоматі; син Євген несе службу у Вільнянській виправній колонії № 20.
Сильно крається її материнське любляче серце за хлопців, які беруть участь у антитерористичній операції на Сході та кожного дня наражаються на небезпеку. «Скоріше б вони усі повернулися до своїх домівок, де на них так усі чекають. Але я – оптимістка, тож вірю, що все буде добре, треба лише трохи почекати…». Та вона є не просто оптимісткою, а й творчою, співучою й поетичною натурою. Вона має на меті випустити збірочку, куди увійдуть її поетичні доробки й нариси. І ми вже зараз мріємо якнайскоріше потримати в своїх руках збірку нашої талановитої землячки. А поки що друкуємо вірш, який вийшов з-під пера Віри Пікалової та в якому просто бринить її поетична пісенна душа:
Напевно, я такої вдачі:
Чи то сміюся я, чи плачу –
Завжди лунає пісня у душі.
Луна вона із глибини.
Із глибини віків народу,
Де про калину пишну, чисту воду.
Про красу чорних тих очей,
Коли юнак не спить ночей.
Ось спить дитя – є колискова;
Закоханим – слова любові.
Коли журба – сумна є пісня
Про те розірване намисто.
Хочу людей я піснею назвати
Всі імена, які дала нам мати
Зібрати до єдиного букету
І заспівати разом всім – дуетом
Щоб розтопити крижані серця,
Щоб щастю не було кінця.
Від спраги пісню українську
відведіть,
В серці й душі її ви збережіть!
О. МУЛЬОВАНА