Все життя в труді
Маленька Маша з’явилася на світ в 1930 році на велике свято – Хрещення Господнє, в с. Паплинці, що біля м. Кам’янець-Подільський, в заможній родині Мовчанів. Та оскільки її сім’я була працьовитою, водилися у них гроші, то, на жаль, не оминуло Мовчанів розкуркулення, боляче вдарило по людських долях…
На початку Другої світової війни ті з Мовчанів, кому вдалося вціліти під час розкуркулення, переховувалися в лісах, тікаючи від незаслуженого покарання світ за очі. Серед них була і мама Фекла (батько помер від жорстоких побоїв), котра забрала з собою найцінніше – старшу донечку Марію та двох менших близнюків Ірину й Степана.
В 1943 році Фекла дісталася до хутора Радянського (якого вже й на мапі давно не існує – прим. ред.), що біля с. Миролюбівка – там на той час мешкав двоюрідний брат покійного чоловіка. Саме він запросив безпритульних родичів, мовляв, хат порожніх багато – заходьте й живіть…
- Там були тракторна бригада й велика птахоферма. А хат десь штук п’ятдесят, з них жилих – до десятка. Навіть електрики не було, лише радіо, - згадує Марія Миколаївна.
Та для Фекли з дітьми цей віддалений від цивілізації куточок став справжнім порятунком – вони зайняли один з покинутих будинків, мати пішла працювати спочатку на птахоферму, потім – готувала їжу для механізаторів, а дітки, як і годиться, потроху підростали, пішки ходили до школи, долаючи по 7 кілометрів і в сніг, і в дощ...
Вже давно немає Фекли, проте згадки про її самовіддану материнську любов і понині живуть в пам’яті нащадків. Наприклад, коли маленькій Іринці терміново знадобилася медична допомога, а потрібний фахівець був лише в Кривому Розі, Фекла, не довго думаючи, сповила дитину та й вирушила пішки. Які вже поневіряння довелося жінці пережити в дорозі, то було відомо тільки їй, проте повернулася додому десь через місяць – з врятованою донечкою…
Опанувавши шкільну науку, Марія Мовчан відразу ж влаштувалася на роботу – на залізничну станцію селища Роздори. Лише тоді змогла влаштувати собі справжнє свято – назбирала грошей і купила справжнє пальто. Іноді разом з подружками до Синельникового ходила – продавати на базарі яйця, молоко, сметану. А тут саме почав працювати цегляний завод, для бажаючих гуртожиток пропонували – вирішила спробувати і, як виявилося, не прогадала. Саме в райцентрі зустріла свою половинку – коханого чоловіка Костянтина Марковича Чередника, котрий, за іронією долі, також походив з розореної родини колишніх куркулів.
В 1953 році Чередники почали вити власне гніздечко – спершу збудували літню кухню, в якій вперше пролунав дитячий сміх маленької донечки Валентини. А от синок Микола, котрий народився в 1958 році, побачив вже зведений будинок.
Все своє життя Марія й Костянтин невтомно працювали, за що постійно отримували нагороди й подяки. Марія Чередник брала участь в будівництві консервного заводу, де потім і трудилася. Згодом перейшла на фарфоровий завод, звідки й пішла на заслужений відпочинок…
19 січня Марія Миколаївна відсвяткувала свій 87-й День народження. Біля неї, у батьківській хаті, живуть діти – Валентина і Микола, названий на честь дідуся. До речі, це стало в родині традицією – називати хлопців на честь пращурів, тож зараз головний улюбленець героїні нашого допису – онук Костянтин.
Хочеться побажати Марії Миколаївні міцного здоров’я та довголіття, щоб відсвяткувала вона в колі рідних і близьких сторічний ювілей, щоб дочекалася й попестила правнуків, передаючи їм свої знання та досвід.
С. КАДОШ