Все життя – в творчому пошуку
Коли талановиті люди проводять свої творчі вечори? Зазвичай - якщо душа вже вщерть переповнена поезією, піснями, почуттями… Коли слова так і просяться на папір, аби прорости там римованими рядками. Коли вже несила носити їх у собі й хочеться поділитися ними з людьми, з усім навколишнім світом.
Саме так сталося з Ігорем Івановичем БІЛИМ - талановитим педагогом школи культури і мистецтв, заслуженим працівником культури, цікавим співрозмовником, приязною й хорошою людиною. Як запевняє наш шановний земляк, в його творчому кошику наразі накопичилося чимало нових поезій. Говорить, що це з ним трапляється на такому собі віртуальному «зрізі» років – коли пишеться легко, натхненно. Ніби хтось згори диктує йому вже готові рядки щирою українською – залишається хапати ручку та встигати їх записувати. Тож він запрошує усіх своїх друзів та поціновувачів мистецтва на свій творчий вечір, який відбудеться в актовій залі ШКМ 14 грудня о 16 годині. Такий захід він проводить вже вчетверте, і всі вони звуться однаково - «Все проростає з любові» - адже саме таким є стан душі Ігоря Івановича. І він несе його у собі крізь роки, і щедро ділиться тим даром із людьми. Ділиться любов’ю й талантом своїм – неможливо залишатися байдужим, слухаючи, як цей митець виконує пісні або вірші декламує. Бо все йде у нього від самої душі; від нього ви не відчуєте ані фальші, ані байдужості. Під час концертів все в цій людині – мов один оголений нерв, все - на грані фолу. Саме тому на його концертах зазвичай тиша панує в залі. Ну, звичайно, якщо не рахувати шквалу аплодисментів, якими нагороджують Ігоря Івановича вдячні глядачі.
Ця традиція – проводити в стінах школи культури і мистецтв творчі вечори наших обдарованих земляків започаткувалася ще в 1993 році. Їх проводили такі талановиті люди, як поет Твердохліб, співачка Ковальова, скрипаль Петро Філоненко, і, як такий собі «суржик» (саме так іронічно себе називає наш знаний земляк – прим. авт.) - в якості диригента, музиканта, поета, співака – Ігор Білий. Він говорить: «Ні, немає в мене ніякої знакової для мене дати. Просто багато на душі усього назбиралося, прийшла пора поділитися своїми творчими доробками із людьми. Буду дуже радий, якщо до мене «на вогник» завітає якомога більше люду. Тут відбудеться зустріч справжніх друзів з нашого міста, з Дніпра, прийдуть колеги по роботі. Будуть виконувати мною написані пісні народний ансамбль із Зайцевого «Срібні джерела», талановиті пісенні колективи, створені при Будинку науки і техніки - «Калина» й гурт «Талісман», новий творчий колектив школи культури і мистецтв «Гармонія».
Писати Ігор Білий почав ще зі школи (навчався в Кислянській СШ). Деякі його вірші в обласній газеті «Прапор юності» друкували, в місцевій пресі. В сьомому класі він навіть п’єсу написав про тодішніх трударів села, та, на жаль, вона не збереглася. А щодо віршів - то він не веде їм ліку.
Народився він у мальовничому селі Кам’януватка – звідтіля родом і матуся, і батечко, якого він не пам’ятає. Тато поліг під Кривим Рогом під час Другої світової, коли крихітному Ігорю лише чотири місяці виповнилося. Мама розказувала, що він пішки пройшов багато кілометрів, аби попрощатися зі своїми рідними. Взяв на руки сина, пригорнув до грудей дружину. Сказав: «Може, це востаннє бачимося…». Як у воду глядів. Додому повернутися йому вже не судилося. Ігор Іванович з теплом згадує про свого діда, говорить, що талантом своїм він завдячує саме йому. Дідусь був голосистим, співати вмів вправно, любив римоване слово.
Герой нашого допису зовсім не хизується своїми різнобічними талантами, каже: «Я поет непрофесійний, пишу для душі. А 17 пісень ми разом з моїм другом Анатолієм Талашем (він зараз мешкає у Канаді, в Монреалі) написали: я - тексти, а він – музику до них. В нього це краще, ніж у мене виходить». То він ще й скромний, наш шановний Ігор Іванович! Можна цю якість також до його чеснот додати. А ще особисто мені його тонкий гумор подобається; часом і не зрозуміти, коли він серйозно говорить, а коли жартує. Та цю істину проголошує з цілковитою серйозністю: «Кожна людина повинна знати своє коріння, бо це основа основ. Коли до мене вперше приводять дитину, аби я її навчив грі на баяні чи акордеоні, я посміхнусь до нього приязно, погладжу по голівці. Пожартую, обов’язково скажу щось підбадьорливе, позитивне. І далі, в процесі навчання, я ніколи не сварю своїх вихованців, навіть якщо хтось, бува, чогось не вивчить. Треба, аби дитина вірила в себе, в свої сили, і тоді все вийде. А ще – я неодмінно розпитаю свого майбутнього учня про його діда й бабцю. Якщо діти знають своїх родичів – значить, їх батьки виховують правильно, у них просліджується спадковість поколінь. А це дуже важливо для нас, українців».
За ті 52 роки, що він їх віддав музикалці (саме так раніше в народі називали ШКМ), у нього було більше сотні учнів, були дитячі оркестри, ансамблі. Він пишається досягненнями своїх вихованців, адже за останні десять років два склади ансамблів акордеоністів стали лауреатами Всеукраїнського фестивалю-конкурсу імені Миколи Різоля.
А ще раніше він керував народною хоровою капелою, хоровими колективами заводу «Металіст», консервного заводу (це були чотирьохголосі хори), сіл Луб’янка та Новоолександрівка. І все те він робив із любов’ю. Та, мабуть, найбільшою любов’ю, і гордістю, і разом із тим пекучим болем став для Ігоря Івановича заснований ним у 1972 році ансамбль народних інструментів «НАНІ». Чому гордістю? Та тому, що ансамбль був тоді своєрідною культурною візитівкою нашого міста. Тому, що часто ставав він лауреатом фестивалів-конкурсів різних рівнів – і всесоюзних, і всеукраїнських. За роки існування «НАНІ» в ШКМ накопичилася сила-силенна різноманітних призів - навряд чи їхню вагу витримала б одна, бодай і найміцніша, полиця. Творець і натхненник ансамблю пишався тим, що 18 січня 1983 року творчому колективу було присвоєно звання «народного». Через те й така чудернацька назва виникла – це просто абревіатура з «народного ансамблю народних інструментів». А звучить, ніби грузинське слово. До речі, грузинською «нані» - це мама. Де тільки не побували вони разом з «НАНІ» та капелою – і в Грузії, і у Прибалтиці, і в Ленінграді. А ще були Київ, Польща, Крим… І на все це – поїздку, участь у заходах гроші виділяла держава. «В радянські часи культура була важливою складовою ідеології держави. Культурному вихованню людей тоді приділялося надзвичайно багато уваги. Безумовно, це згуртовувало громадян. А тепер?!…», - тяжко зітхає Ігор Іванович.
Трохи відволічуся від головної теми, бо пригадалося мені, з яким задоволенням бігала моя знайома на репетиції і концерти – вона була однією з учасниць хорової капели. І коли розповідала вона про спілкування, поїздки й усілякі пригоди, очі її просто світилися. А як сильно була розвинена художня самодіяльність на підприємствах! Співробітники залюбки брали в ній участь, хоч трохи й кепкували самі з себе. Мовляв, ти ба, знайшлися артисти! Але зазвичай виступали натхненно, з «вогником». Тож можна впевнено стверджувати, що культура посідала тоді в житті наших громадян одне з чільних місць. Хіба ж це погано?
А чому «НАНІ» стало болем для Ігоря Івановича? Вже декілька років пройшло з тих пір, як народний ансамбль народних інструментів припинив свою творчу діяльність – одні розлетілися світом, інші вже пішли в потойбіччя. Як там у класика: «Одних уж нет, а те – далече». Та Ігор Іванович пам’ятає все, ніби те було лише вчора. Колеги, друзі, витоки створення й діяльність «НАНІ»… Веселу творчу метушню, коли часом ніколи і вгору було глянути… Але та робота приносила із собою стільки позитиву, стільки приємних і хвилюючих подій та вражень…
Працювати в музичній школі Ігор Іванович почав у 1966 році, коли повернувся зі служби на флоті. В 1971 році Іван Терентійович Ковтун (і в сталінських таборах йому довелося побувати, і участь у Другій світовій війні взяти), який на той час директорував у школі, переїхав до Запоріжжя. Наступним директором став Ігор Іванович Білий. Тоді завучем була талановитий музикант-педагог, домристка Ганна Павлівна Жмуденко, у якої виникла думка створити при школі ансамбль народних інструментів. «Завдяки їй «НАНІ» стали тими, якими вони були, - з теплом в голосі пригадує Ігор Білий. – А далі за справу вже взялися її учні. Не можу не згадати легендарних співачок Зінаїду Удовенко, Марію Ковальову, співаків Григорія Кравця, Миколу Герасименка (лауреата міжнародних конкурсів), Юсупа Мінзатова, Олексія Кийка. Залишили по собі добру згадку музиканти «НАНІ»: Анатолій Дитюк, Григорій Попов, Олександр Литвин, Олег Швець, Ганна Жмуденко, Ірина Фалько, Зінаїда Тищенко, Петро Філоненко, Ірина Крючкова, Ольга Петренко, Олександр Тесля, Євген Асаул, Володимир Кузнець, Олександр Локтюхов... За 40 років існування ансамблю його склад неодноразово змінювався. А слава «НАНІ» гриміла далеко за межами нашого міста та навіть України».
Та попри будь-що, культурне життя в стінах школи культури і мистецтв триває. Як правило, в травні Ігор Іванович Білий проводить творчий звіт свого класу. Тут готують концерти до свят; впродовж 30 років проводяться Шевченківські вечори. А ще - ось такі творчі вечори наших талановитих знаних земляків. Нагадаємо, що відбудеться він 14 грудня. Завітайте туди, якщо ваша душа відкрита для музики та поезії!
О. МУЛЬОВАНА