збережемо мир - відстоїмо україну

Куций Станіслав Іванович в свої  29 років, на жаль, вже знає, як воно бути на лінії вогню. Він знає, як це втрачати назавжди друзів і на власні очі бачити їх смерть. Ніхто не може бути до цього готовим, і Станіслав також. Маючи дружину та двох маленьких дітей, Станіслав живе у селі Раївка Синельниківського району, як і всі, у мирі та злагоді, зі своїми проблемами та радощами. Але іноді не від нас залежить, що буде завтра, і для Станіслава це «завтра» настало зовсім по-іншому…
13 квітня 2014 року Станіслав був мобілізований і потрапив на службу в 93 механізовану бригаду. Служив командиром відділу зенітного взводу. Зараз Станіслав повернувся з зони АТО до своєї сім’ї, проблем, звичайно, вистачає. Але краще вирішувати їх в мирі, - говорить молодий захисник.  
Він – скромна і глибокої душі людина, яка не хизується важливістю своєї служби, надзвичайними її якостями. Хоча добре видно його біль і щем у душі від подій на Сході України, від загибелі наших хлопців, яких уже не повернути до життя. Він не-охоче відповідає на питання, хвилюючись і зараз про наших воїнів-захисників, які борються на сході  за  цілісність і незалежність держави.
- Коли тільки призвали, то перші три місяці було важко з усім, але потім все налагодилось, - говорить Станіслав. - Волонтери підтримували, наша районна влада допомогала.
Станіслав побував у зоні проведення антитерористичної операції у Добропіллі, Карлівці, Авдіївці, Пісках та захищав Донецький аеропорт.
- Коли тільки потрапили на схід – думали це все ненадовго, а вже у Пісках зрозуміли, що це все скоро не закінчиться. Нашим завданням було обороняти населені пункти від нападів ворога, аби він не пройшов далі. У  перші ночі було надзвичайно тривожно, бо ті постріли з БТРів та «градів», які лунали неподалік, дуже насторожували, але з часом вже на це не зверталося уваги. Умови були «польові». По різному було: окопи, бліндажі та наполовину розбиті  будинки. Вдень було дуже жарко, а вночі, під кінець серпня, вже холодно, але нічого – вижили. Боятися було ніколи, тому що за хлопців своїх відповідав, тож про страх ніхто не думав. Страх був лише за те, щоб ця війна не пішла далі.
Щодо побажань до свята, то зараз, як ніколи раніше, хочу подякувати нашим ветеранам, побажати їм здоров’я і запевнити, що їх приклад допомагав відстоювати свободу України.
Миру усім нам, взаєморозуміння та віри у майбутнє.
А. БІЛЕЦЬКА