Життя, сповнене любові до Батьківщини і людей

Мабуть, немає в Синельниковому жодної людини, яка б не знала Миколу Васильовича Власенка – Почесного громадянина міста, учасника бойових дій, ветерана, інваліда Другої світової війни. І не лише за бойові заслуги – поважають та цінують ветерана також за його надзвичайну людяність, щирість, мудрість. А ще – за притаманне йому вміння уважно вислуховувати співрозмовника, пропускати через своє серце чужий біль та негаразди, за вчасно надані добрі поради. Довелося Миколі Васильовичу  на своєму життєвому шляху пройти крізь «вогонь, воду та мідні труби», і разом із тим він залишився добрим, толерантним, чуйним.
Мріє ветеран про те, щоб всім жилося краще, а люди були добрішими і більш справедливими, щоб душею вболівали за свою Батьківщину. Саме про це він зазвичай говорить на зустрічах із земляками, учнями, намагаючись передати їм свій досвід – найбільше багатство, яке набув за довгі, сповнені любов’ю до Батьківщини і людей, роки.
І до сьогодні ятрять душу Миколі Васильовичу спогади про війну. Уві сні він знову і знову з вигуком «Ура!» кидається в атаку, бачить оскаженілі від люті обличчя ворогів, а у вухах, розриваючи на друзки барабанні перетинки, і досі гримлять бомби та снаряди… І ладен би забути про ті жахіття війни, та спогади тримають у своєму полоні. Спогади, та ще гострі болі у пораненій під час бою нозі…
На початок війни Микола Власенко, якому тоді виповнилося лише 16 років, жив там, де народився – в селі Озеряни Генічеського району, що на Херсонщині. На той час він закінчив 8 класів, і після здобуття середньої освіти мріяв про вступ до вишу. Та його мріям, на жаль, не дано було справдитися. Так склалося, що 21 черв-ня 1941 року він поїхав до Харкова на гостини до рідні. Там і застала його страшна звістка про початок війни. Юнак був впевнений, що та війна – не його. В той час всі свято вірили, що ворога буде швидко розгромлено та відкинуто за межі країни. Та не так сталося, як гадалося – попереду на нього чекали довгі нужденні дні під окупацією. Він бачив на власні очі арешти людей, розстріли без суду і слідства. З нечуваною жорстокістю нацисти від-бирали у мирного населення останнє. Як люди виживали – одному Богові відомо. Юнакові довелося разом з іншими хлопцями та дівчатами ховатися від угону в рабство до Німеччини.
А коли, нарешті, прийшла довгоочікувана свобода, його призначили бійцем винищувального загону, а згодом призвали до лав Червоної Армії. «Так здійснилася моя мрія: бити ненависного ворога, - згадує ветеран. – Нас зарахували до 50-го стрілецького запасного полку. Почалося солдатське життя – щоденна стройова підготовка, стрільба, матчастина тощо, - навчання до сьомого поту. Я став рядовим червоноармійцем 15 гвардійської механізованої бригади 4-го Сталінградського механізованого корпусу». Війна для Миколи Васильовича закінчилася після важкого поранення, коли медикам ледь вдалося врятувати йому ногу.
М.В. Власенко має нагороди: два ордени «Знак пошани», «Орден Великої Вітчизняної війни» І ступеню, «Орден Слави» ІІІ ступеню, «За мужність» ІІІ ступеню. У 2010 році він отримав медаль «За вагомий внесок у розвиток Дніпропетровщини».
«Про війну важко згадувати, але й мовчати також не можна, - говорить Микола Васильович, - бо про її жахіття повинні знати всі люди. Війна – це зовсім не гра в олов’яних чоловічків. Це – криваве протистояння, яке несе із собою смерть, каліцтво, сирітство, поламані людські долі. Тож я від усього серця вітаю з 70-річчям Великої Перемоги як ветеранів війни, так і всіх синельниківців. Бажаю, перш за все, миру і спокою, взаєморозуміння, міцного здоров’я та злагоди».
О. МУЛЬОВАНА